Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Два місяці…

— Де взяв? — поплескав себе по кишені Климунда.

— Де взяв, там уже нема…

— І все ж?

— Ти що? Мент? — люто зиркнув на нього Балабан. — Чи не з прокуратури часом?

— Ша! — владно підніс руку Климунда. — Якби я був міліціонер, то не панькався б з тобою. Он бачиш, — кивнув, — постовий… Хочеш познайомитись?

Балабан насторожився.

— А ти хто такий?

— Семен я… — зареготав Климунда. — Сеня…

Своє справжнє ім'я Климунда вважав безнадійно застарілим і в глибині душі ображався на батьків за цей вияв несвідомості. Він ще раз пильно поглянув на Балабана, немов вивіряючи його можливості. На те, що він зараз збирався запропонувати цьому злодієві, підсвідомо зважився вже давно. Правда, якби годину тому хтось сказав Климунді, що він вчинить саме так, певно, обурився б. Але це був реальний. шанс поправити своє матеріальне становище: на вечори в ресторанах з дівчатами потрібні були гроші. Того, що він мав, явно не вистачало. Він уже заборгував кільком знайомим.

Мабуть, сама доля послала йому цього злодія. Климунда подав знак Балабану, щоб той присунувся.

— Є вигідне діло, — прошепотів, хоч поблизу нікого не було. — Згода?

— Я ж не знаю, хто ти і що за діло…

— Свого часу дізнаєшся.

— Мені до того часу дотягти треба… — признався Балабан, зиркнувши на кишеню Климунди, де лежав записник із грішми.

— Дотягнеш, — пообіцяв Климунда. — Поки що я тебе фінансую.

У Балабана загорілися очі.

— Дай сотню. Мені сотня ось як потрібна!

— А всі чотири не хочеш? — глузливо запитав Климунда і витягнув із кишені папірець.

— Ось поки що для підтримки штанів.

Балабан похитав головою: він вартий більшого.

— Ще одну! — мовив вимогливо.

Климунда зітхнув і витягнув ще папірця.

— Вважай, що тобі сьогодні пофортунило. Але не сподівайся, що я завжди буду такий щедрий.

Балабан заховав гроші, розвалився на лавці. Відчув, що Климунді без нього не обійтися.

— Проте я коштую теж недешево, і зваж, коли справді накльовується діло, мушу сидіти тихо, — з гідністю пояснив він.

— Мусиш, — згодився Климунда. — І тому зараз потягнемо по банці, а потім — ні краплі… Завтра зустрінемося тут же.

… Собака одразу взяв слід, і старшина разом з ним зник у хащах. За старшиною побіг ще один оперативний працівник, а майор Шульга залишився на місці злочину.

На узбіччі стояло таксі — новенька блискуча світло-зелена «Волга». Водій сидів на передньому сидінні, виставивши ноги. Шульга підійшов до нього. Видно, таксист уже розібрався, хто тут старший, бо відразу вискочив з машини й наче аж виструнчився перед майором.

— Я з карного розшуку, — відрекомендувався Шульга, — Розкажіть, як усе це трапилось.

— Я привіз компанію до ресторану «Острівець», — почав таксист мало не пошепки й озирнувся, ніби й справді хтось міг підслухати їх, а він виказував майорові страшенну таємницю. — Цей тип уже стояв там, — виходить, чекав…

— Який мав вигляд — одяг і зовнішність? — перебив його майор.

— Чоловік у світлій сорочці з короткими рукавами.

— Літній чи молодий?

— Ну, такий ставний. Гарний хлопець.

— Приблизний вік? Зовнішність?

— Я ж кажу, у світлій сорочці, стоїть біля ресторану й чекає.

— Але ж ви бачили його обличчя, запам'ятали?

Таксист переступив з ноги на ногу, признався розгублено:

— Наче бачив, та не запам'ятав. Ставний, точно, ставний, гарний хлопець.

— Кажете, хлопець, отже — молодий? Чому так вважаєте?

Нараз у таксиста сяйнула якась думка і переможні нотки з'явилися в його голосі:

— А хто ж такі кепки зараз носить? Такі, знаєте, майже без козирка. Тільки молоді.

— П'яний чи тверезий?

— Ви що, на роботі ж я! — образився водій.

— Та не ви, пасажир ваш?

— Пасажир!.. — раптом ледь не закричав таксист. — Який пасажир — бандюга! Він мене мало не вбив!

— Спокійно, — поклав йому руку на плече Шульга, — справді — бандит, і ми затримаємо його. Отже, п'яний чи тверезий?

— Певно, тверезий. Тримався добре. Хоча запах був. Це коли він мені тицьнув пістолетом у потилицю, нахилився, значить… Тут я і відчув — трохи пахне. Тепер згадав, тоді мені було все одно — він же мало не вбив мене.

— Але ж не вбив! — обірвав його Шульга. Не мав часу вислуховувати скарги потерпілого. На це буде час потім, якщо вони одразу не затримають злочинця. — Він назвав адресу — куди їхати?

— У Вишнянку. По Окружній.

— Дорогою розмовляли?

— Мовчав. Сів на заднє сидіння за мною і мовчав. Я відразу подумав — чому на заднє?