Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

Він незручно, скраєчку, сів у крісло і втупив очі в Омеляна, наче вперше бачив його: грушовидна голова з вузьким лобом, качиний ніс, бліді губи, всіяні ластовинням щоки і великі очі, колір яких ніби весь час мінявся.

Так, вродою Іваницький не похвалиться. Зате хватка — куди Климунді.

Климунда добре знав Омеляна — як-не-як, разом училися в школі, хоч Іваницький прийшов у їхній десятий клас десь посеред навчального року. До того жив і вчився у якомусь районному містечку.

Спочатку Іваницького не помічали в класі. Не помічав його і Климунда, хоч новачка посадили за його парту. Та й не було чого помічати: щось миршаве, бліде, раз удариш — і нема… І все ж новачок скоро примусив поважати себе. Десь через місяць його авторитет визнав навіть перший учень класу Борис Сойченко, попросивши подивитися, чи правильно він розв'язав задачу з алгебри: домашня робота була справді складна, і тільки Іваницький впорався з нею…

І Спиридонові стало трохи легше вчитися. Оскільки він сидів з Іваницьким за однією партою, то дістав право в першу чергу списувати домашнє завдання, не кажучи же про контрольні.

Якось повертаючись разом з Іваницьким додому, Климунда почав розпитувати Омеляна про його районне містечко, але той відповідав неохоче й відразу перевів розмову на інше. Іваницький не любив відкриватися стороннім, навіть рідна тітка, яка пригріла його, не знала й половини того, що тримав за душею племінник.

Омелян і тепер, через багато років, навіть у думках неохоче повертався до свого дитинства. Батьки його жили непомітно, немилосердно скупилися на всьому, тримали в чорному тілі і свого єдиного сина.

Потім Омелян зрозумів — чому. Якось уночі він підслухав розмову. Із сусідньої кімнати долинав збуджений шепіт.

«Думаєш, вони забули? Простили, гадаєш? Та вони і зараз шукають мене… А ти — у місто!» Це батько.

«Людей там багато, — не дуже сміливо заперечила мати. — Легше загубитися…»

«А про прописку подумала?»

«Так прізвище ж у нас інше».

«Інше… інше… Його можуть — легко розкрити. Тут уже звикли до нас, знають як облуплених… А там — свіжа людина… Читала про процес у Білорусії? Кікотя і Панченка — до розстрілу! А з Кікотем ми разом були в одній команді…»

«Так, чудом на тебе не вийшли, — погодилася мати. — Але ж тепер, коли Кікотя нема…»

«Сиди тихо й не рипайся», — роздратовано сказав батько.

Мати раптом схлипнула:

«Набридло прибіднюватися, рахувати копійки, вдавати, що від получки до получки ледве тягнемо. Щоб мати золото й так бідувати…»

«Замовч, — у голосі батька відчувалася неприхована загроза. — Про золото забудь… Тільки раз візьми, воно й потягнеться. А від людських очей нічого не приховаєш, нові черевики, і ті помітять…»

Мати зайшлася сухим кашлем. Віддихавшись, мовила тоскно:

«Помру я скоро, то хоч наостанку хотілося б порозкошувати».

«Здуріла! — обурився батько. — І не думай…»

«Де золото ховаєш?» — раптом запитала мати.

«А тобі для чого? Де ховаю, там і лежить».

«Хотіла б знати, чи надійно?»

«Не хвилюйся! Сам чорт ополудні не знайде».

Підслухана розмова вразила і злякала Омеляна, йому вже йшов тоді п'ятнадцятий рік, і не зрозуміти того, про що розмовляли батьки, не міг. Отже, він син поліцая чи карателя… Ось чому вони живуть осторонь усіх, ось чому у них нема ні друзів, ні добрих знайомих.

Омелян не склепив очей до ранку. Лежав нерухомо, втупившись у стелю, яку перетнула навскіс широка щілина. Батько вже кілька разів казав, що треба відремонтувати хату, однак весь час нарікав, що немає грошей. І обіцяне пальто йому, Омелянові, так і не купив, бігає в школу в старому, пошарпаному. А від батька тільки й чує — багато їси, швидко черевики зношуєш, навіть на зошити й підручники доводиться канючити.

Та й сам батько три роки ходить в одних чоботях — мовляв, йому, скромному рахівникові «Міжколгоспбуду», тільки й вистачає получки прогодувати сім'ю… Правда, є в них одна справді цінна річ: найкращий радіоприймач з тих, що колись завезли у район. Батько вечорами слухає передачі з-за кордону, ловить усілякі «голоси» і дуже радіє, коли передають щось образливе на адресу Радянської влади.

Омелян з дитинства звик не любити цю владу. І мати, і батько не раз казали, як добре їм жилося б, якби не революція. У Омелянового діда був маєток десь під Могильовим, і батько радо зустрів фашистів, сподіваючись, що йому повернуть палац, в якому до війни було відкрито будинок відпочинку. Та німці влаштували там госпіталь. Омелян колись пробував розпитувати батька, чим займався той під час війни у Мінську, але переконливої відповіді так і не дістав. А воно он що — каратель. Тепер зрозуміло, звідки в нього й золото. Омелян згадав, як батько вчив його бути потайним, не говорити зайвого стороннім. І головне — не виказувати своїх думок. А потім, коли Омелян пішов до школи, наставляв, як і що слід казати вчителям і товаришам, як вислужуватися перед класним керівником, доносячи на школярів, не гребувати нічим заради власної користі. «Ти, синку, — любив повторювати, — краще дурником прикинься, з дурника що візьмеш, а ти у слушний момент отим розумникам ніжку й підставиш…»