Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— То ви не знали про схованку у підвалі вашого дому? — Це запитання Козюренко поставив зовсім формально: Суханова, звісно, так ретельно не зберігала б власну розписку на п'ятнадцять тисяч.

— Звичайно, не знала.

— І ви піддалися на вмовляння Пруся й вирішили не розлучатися з ним?

— Він же сказав, що незабаром матиме багато грошей — стане на все життя. І тоді він одружиться зі мною. Я кохаю Вадима. А він живе в гуртожитку…

— Отже, якби Прусь подарував вам будинок на Тополиній, ви одружилися б з Григоруком?

— Ми навіть хотіли виплачувати Прусю мій борг.

Козюренко посміхнувся.

— Років п'ятнадцять?.. Не такий дурний Прусь!

— Я теж могла завдати йому прикрощів! — зло кинула Суханова.

— Отож Прусь розумів це і тому не пішов на конфлікт?

— Він любить мене, — заперечила Суханова.

— Любив?

Суханова витримала пильний погляд Козюренка.

— Гадаю, і любитиме! — відповіла впевнено. — Але тепер, коли все з'ясовано, чому мене тримають тут? Не звинувачуватимете ж ви мене в тому, що я свідомо переховувала в своєму домі чужі гроші? — Вона наголосила на слові «своєму», і Козюренко знову мимоволі посміхнувся.

— Збудованому на чужі гроші, — уточнив.

— Ну що ви! Іноді я просто позичала в Пруся. Зрештою, я поверну борг.

— Кому?

— Прусю!

— Якого вбили? — жорстоко кинув Козюренко. — Дев'ятнадцятого травня, уранці, Пруся знайшли з розтрощеним черепом у кухні. Останніми були в нього ви і Григорук. У мене є всі підстави звинувачувати вас, громадянко Суханова, у вбивстві. Ви із своїм коханцем могли вбити Пруся тоді, коли той діставав щось із тайника, обладнаного, як і у вас, у підвалі. Зараз ми влаштуємо вам очну ставку з Григоруком. Хочу ще раз нагадати: щиросердне каяття пом'якшить вашу вину.

Суханова сиділа обхопивши голову руками й сповненими жаху очима дивилася на Козюренка. Раптом сльози потекли по її щоках, залишаючи дві мокрі смужки.

— Ми не вбивали… — ледве прошепотіла. — Ні, не вбивали! — Руки в неї впали на коліна, і вона схлипнула.

Та зворушити Козюренка сльозами було неможливо. Бачив і краще розіграні сцени, звик вірити тільки фактам і логіці фактів, а сльози, істерика давно вже не впливали на нього. Правда, була одна обставина, яка суперечила логіці: добровільне зізнання Суханової, що полюбила Григорука і тому їздила до Пруся. Ця кмітлива і практична жінка не могла не розуміти, коли б вони з Григоруком насправді вбили Пруся, що це зізнання проти них. Але, може, вона була певна, що вони не залишили слідів, і тому не встигла підготувати кращої версії…

— Годі розігрувати сцени, Суханова! — підвищив голос. — Прусь спустився у підвал по картину. Де вона?

— Яка картина? — перестала схлипувати Суханова. — Я ні в чому не винна, і ви скоро пересвідчитесь у цьому!

Козюренко викликав конвоїра.

— Раджу вам, Суханова, подумати і більше не вводити в оману слідство.

Допит коханця Суханової нічого не прояснив.

Григорук одразу зізнався, що супроводжував Поліну до Желехова. Суханова хотіла упросити свого колишнього залицяльника, щоб той не переслідував їх. Вийшла з дому Пруся у розпачі, і вони посварились. Наскільки зрозумів Козюренко, Григорук мав на меті тільки меркантильні інтереси: хотів стати господарем будинку на Тополиній. Він розповів, що у відповідь на його запитання, чи домовилася Поліна із Прусем, Суханова влаштувала істерику і замість того, щоб сісти в таксі, яке чекало поблизу Прусевої садиби, подалася на автобусну станцію. Григорук наздогнав її і одвіз додому на Тополину.

Все сходилося, крім однієї деталі: Суханова твердила, що повернулася додому автобусом…

… Роман Панасович тільки-но ліг на диванчику, поклавши під бік подушку, коли на столі знову задзеленчав телефон.

— Як справи, Романе? — загудів у трубці голос начальника управління.

— Як тобі сказати?.. — почухав потилицю Козюренко. — Посуваються потроху.

— Ага, — засміявся той. — Розумію, глухий кут. От що, облиш усе і їдьмо обідати. Ти не забув, що обіцяв Ніні Павлівні? А сам уже два дні носа не показуєш.

Козюренко згадав, якими варениками годувала їх Ніна, і нараз відчув такий голод, що ковтнув слину й признався:

— Знаєш, друже, я й справді страшенно хочу їсти…

Вони поїли запашного розсольнику, і Ніна поставила на стіл тарілки з печенею. Роман Панасович задивився на картоплю, що парувала, й ніяк не міг збагнути, які асоціації вона викликає в нього. Нарешті згадав і розповів, як вони з сестрою колись продавали подушки.