Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Атож, — згодився Сірошапка. Козюренко наголошував, що треба здобути довір'я цього типа, а в ресторані Галицький може розбалакатись…

— Чого до тебе оця плетуха приходила? — поцікавився Галицький. — Скаржилася?

— Пусте… — махнув Сірошапка. — Усім не догодиш!

— Точно, усім не догодиш! — повеселішав Галицький. — Отже, до вечора?..

Гриша Котляр на власній «Волге» одвіз Сірошапку до облспоживспілки. Той сидів на задньому сидінні разом із Галицьким — зітхав крадькома і скаржився на головний біль. Гриша запропонував похмелитись, та Сірошапка рішуче відмовився.

— Сьогодні мушу бути в начальства, — пояснив. — Треба оформити особову справу. Незручно, коли тхне…

— А завкадрами тобі знайомий? — почав обережно випитувати Галицький. — Його теж не завадило б…

— Познайомилися два дні тому, — пояснив Сірошапка.

— Може, ми тебе підождемо? — запропонував Галицький.

— А якщо я затримаюсь? Цех залишився без ока — ні начальника, ні майстра… Так зовсім до ручки дійдемо.

— Слушно, — схвалив Галицький. — Діло насамперед. Ти, Димо, починаєш мені все більше подобатись. — Кажучи це, безсоромно брехав: волів мати начальником людину безініціативну або п'янюгу. Зітхнув і подумав, що даремно нарікає: могли б замість Сірошапки прислати когось непитущого, і тоді…

Сірошапка постояв у вестибюлі облспоживспілки. Упевнившись, що синя «Волга» зникла в кінці вулиці, подзвонив Козюренку й домовився про зустріч.

… Роман Панасович супився. Слухав Сірошапку мовчки, і той, соромлячись подробиць учорашньої пиятики, червонів. А Козюренко думав про те, яка в них усе ж важка робота: хлопець цей, Сірошапка, гарний і чистий, та ось попросили допомогти слідству — і вже зіткнувся з брудом.

Розповідав про все з відразою. Козюренко мимоволі згадав своє перше зіткнення із злодійським світом. Це було давно, але він пам'ятав навіть найменші деталі, так вони вкарбувалися йому в пам’ять…

Сірошапка вже закінчив розповідати, а Козюренко все ще мовчав, не в змозі скинути тягар спогадів. Налив собі півсклянки води і, перехопивши Сірошапчин погляд, підсунув пляшку до нього.

— Будинок на Тополиній і коханка Пруся — цікаво… — мовив нарешті. — Тепер от що: алібі Галицького не підлягає сумніву. Ми перевірили — він вісімнадцятого травня був у Миколаївській області. Котляра вісімнадцятого приблизно до половини одинадцятої ночі бачили в ресторані «Інтурист». Та, маючи свою «Волгу», можна за півгодини доїхати до Желехова. Гадаю, там, де йдеться про гроші, рука в нього не затремтить. Ну, що шахраї вони — зрозуміло. Галицький і Котляр, мабуть, уже трохи повірили вам… Дозвольте їм і далі обробляти себе. Вони визнають вас своїм, коли Галицький хоч трохи візьме гору. Але відразу зіграти з ним у піддавки небезпечно — цей лис може щось відчути. Не піддавайтесь, боріться за владу. — Подумав і додав — Недовго вже їм гуляти… А будинок на Тополиній перевіримо сьогодні ж…

… Спочатку «працівники» інвентарного бюро зайшли в сусідні будинки, — всяке може трапитись, і краще, щоб усі знали: інвентаризація стосується не тільки будинку номер п'ятнадцять.

У двох попередніх будинках обмежилися тільки поверховим оглядом споруд. У будинку номер п'ятнадцять їм відчинила сама хазяйка, Поліна Герасимівна Суханова — жінка ще молода і гарна, з чорними циганськими очима, м’яко окресленими губами і ямочками на щоках. Такі ямочки, як твердять люди спостережливі, частіше бувають у блондинок і свідчать про лагідний характер. Однак Поліна Суханова не вважала себе особливо м'якосердою — мала вдачу енергійну і була жінка практична, вміла взяти від життя якнайбільше.

Років шість тому Поліна зійшлася з Прусем. Було їй тоді за двадцять. Вона тільки-но закінчила училище й працювала медсестрою в лікарні. Пруся поклали на операцію, і вони познайомились у передопераційній. Потім Поліна кілька разів відвідувала його в палаті, а коли виписувався, найняла таксі й відвезла до Желехова.

«Що таке лікарня? — розмірковувала. — Зарплатня невеличка, гуртожиток, а в перспективі — закоханий студент… А старий натякнув, що гроші в нього є, і вона хоч сьогодні може кинути лікарню. Правда, потрібна ширма, дармоїди тепер не в пошані — що ж, згодом знайде легшу роботу…»

Ніч, проведена в мансарді Прусевого будинку, остаточно переконала Поліну в правильності її наміру: Василь Корнійович, або Вася, як вона його вже називала, не дуже докучатиме їй; вони домовились, що все лишиться по-старому: він житиме у Желехові, вона — у Львові. Щоправда, Прусь пообіцяв знайти для неї квартиру і взяти всі клопоти й витрати на себе.