Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко

— Де гроші?

— Прошу вас… тут вони… — Семенишин поліз до шафи, витяг із нижньої шухляди загорнуті в хусточку гроші.

Роман Панасович непомітно глянув на жінку: очі в неї сповнилися жахом, губи сіпались. Раптом подумав: «А якщо все це правда? Все так, як розповідає Семенишин? Могло бути? Звичайно, могло. А «Портрет» Ель Греко тим часом…»

— Отже, ви твердите, що не знаєте, де мешкає Прусь, і ніколи не були в нього вдома?

— То щира правда! — Семенишин приклав обидві долоні до грудей.

«Якщо його відбитки пальців не ідентичні відбиткам на склянці з недопитим портвейном, — подумав Козюренко, — прямих доказів поки що нема. Звичайно, якщо не знайдемо тут картини. Отже, обшук…» Вийшов з Владовим у коридор, наказав викликати оперативну групу. Повернувшись, запитав у Семенишина:

— Наскільки мені відомо, Прусь не дуже щедра людина і нікому грошей не позичає… — Він свідомо говорив про небіжчика, як про живого, сподіваючись, що Семенишин якось прореагує на це. Але той сидів похнюпившись і не дивився на слідчого. — Чому ж він віддав вам усю зарплатню й ще пообіцяв півтисячі?

Семенишин підвів голову, і Козюренко помітив, що очі в нього забігали.

— Чому? — наполягав слідчий.

Семенишин потер свої зморшкуваті щоки кінчиками пальців. Він явно вагався.

— Відповідайте! — підвищив голос Роман Панасович.

— Прусь був у мене, так би мовити, в боргу, — нерішуче, затинаючись почав Семенишин. — Ще давно, з часів війни, коли разом партизанили. Я нікому не розповідав, так? Бо й сам я тут не дуже-то… — покрутив головою і вів далі рішуче, як людина, що ступила перший крок і їй вже нема чого втрачати. — Колись я побачив, як Прусь зняв обручку з пальця мертвої жінки, так? Він помітив, що я дивлюсь. Перестрашився, та й було чого: аби наш командир Войтюк дізнався, погано йому було б. Ну, почав благати, так? Мовляв, лихий попутав. Я кажу: «Кинь обручку!» Він і кинув. Потім обіцяв: «Я тобі все життя буду вдячний. Коли щось знадобиться, розраховуй на мене». А тут черга на машину, я й згадав, так?

— Хотіли приперти Пруся до стінки?

— Та ні. Стільки років минуло… Сподівався на вдячність. Думаю, гроші в нього є. Живе ж сам. А він мені — сімдесят карбованців… Я знаю, що півтисячі не надішле. Пообіцяв, аби відчепитися, так?

«Якщо придумано, то непогано», — подумав Козюренко.

— А ви пам'ятаєте, як з'явився у вашому загоні Прусь?:— запитав.

— Чого ж, пам'ятаю. Ми не дуже-то й довіряли йому, так? Поліцай поглумився над Прусевою дівчиною, і Василь убив його. Довелося тікати. До бандер йому не випадало, бо отой поліцай мав серед них у нашому районі багато приятелів. Ну, й пристав, до нас, так? Наш командир товариш Войтюк з їхнього села був — пожалів і взяв.

«Певно, на свою голову!» — мало не прохопилося в Романа Панасовича.

— Ми змушені провести у вашій садибі обшук, — сказав. — Скоро приїде оперативна група. Але перед цим я хотів би ще раз пересвідчитися: чи все ви розповіли правдиво і чи не криєтесь перед слідством? Повторюю, ваше щиросердне каяття розцінюватиметься як пом'якшувальна обставина…

— Яшенько! — дружина підійшла до нього. — Ти вже… коли щось накоїв, краще зізнайся. І нам буде легше…

Семенишин глянув на неї якось відчужено.

— П'яний я був, може, чогось і не пам'ятаю… У чому мене звинувачують? — обернувся до Козюренка.

— У пограбуванні садиби Пруся.

— Не вийде! — раптом скрикнув Семенишин. Він випнув губи, і несподівано зморшки розгладилися на його обличчі. Це було сказано так рішуче, що Роман Панасович підвівся із стільця. А Семенишин нараз осів безвільно, і руки його сповзли зі столу.

— То вже зізнайся краще… — шепотіла дружина, схилившись над ним.

— Геть! — Семенишин відштовхнув її від себе. — Ви мені справи не пришиєте! — посварився пальцем на Козюренка.

— Згадайте прізвища тих, хто був з вами у поїзді, — запропонував той спокійно. — Імена, прикмети… Це для вас дуже важливо.

Семенишин втупився в нього здивовано. Заплющив очі, подумав трохи й похитав головою.

— Ні, — мовив прикро. — П'яний був, усе з голови вилетіло. — Раптом якась думка, видно, майнула в нього. Почав нерішуче — Але ж був такий довготелесий… — Потер чоло і вигукнув радісно — Тимком його звали, згадав — точно Тимком, так?

— Тракторист Тимофій? — повторив Козюренко, і не можна було зрозуміти: іронізує він чи каже серйозно. — А прізвище?

— Не знаю. Тимко — і годі. — Тепер у тоні Семенишина відчувалася впевненість. — Він зійшов десь перед Ковелем.