Жінка зітхнула полегшено, навіть усміхнулася.
— Пусте, — відповіла впевнено. — Яків цього не зробить. А я думала — по п'янці…
— Добре, що ви так вірите чоловікові, але ж тим тяжче буває розчарування…
— Пусте… Я знаю: Яків нездатний на злочин.
На викладеній цеглою доріжці за вікнами почулися кроки. Козюренко попередив хазяйку:
— Без нашого дозволу…
Та кивнула. Роман Панасович подав знак, і Владов зустрів господаря в коридорі. Пропустив його поперед себе до кімнати, а сам став у дверях.
Семенишин озирнувся на нього вражено, перевів погляд на дружину й Козюренка. Його вкрите дрібними зморшками обличчя, яке було справді схоже на печене яблуко, розтяглося в усмішці.
— Здрастуйте, — мовив розгублено. — Хто ви такі? Бо так нібито не знаю…
— З міліції ми, — перебив Козюренко суворо. — До вас, Якове Григоровичу! Не чекали?
— А чого б я мав чекати? — Семенишин спокійно пройшов до стола, сів, поклавши на нього руки. — Ну, коли до нас у справі, то кажіть, чого прийшли…
— Та в мовчанку грати не будемо! — В тоні Козюренка зазвучали різкі нотки. — Ви зустрічалися в Желехові з Василем Корнійовичем Прусем?
— Їздив до нього.
— Коли?
— У неділю поїхав, так? — обернувся до дружини.
— Відповідайте тільки мені! — Козюренко присунувся до стола. Тепер вони сиділи один навпроти одного, і Роман Панасович дивився просто в очі Семенишину, наче хотів прочитати його думки.
— У неділю, сімнадцятого?
— Атож. Приїхав до Желехова пізно вночі й зупинився в готелі.
— Чому не пішли до Пруся?
— А де б дізнався про його адресу? Якби знав, пішов би до Василя — у готелі ж треба карбованця платити…
— Але ж уранці ви розшукали Пруся?
— Так я ж знаю, де він працює. Уранці пішов у заготконтору і там дочекався його, так?
— Просили в нього грошей?
— На машину в нас черга підходить, мусив…
— І Прусь вам дав?
Семенишин скосив очі на дружину. Відповів невпевнено:
— Та ні… Обіцяв позичити п'ятсот карбованців.
— Коли ви пішли від нього?
— Ну, пообідали у чайній, так? Випили, і він на роботу пішов. А я ще трохи посидів на лавці, до поїзда у мене часу багато було, — і на вокзал.
— Коли виїхали з Желехова?
— О пів на десяту вечора.
— Чим можете довести?
— Як чим? Десь квиток у мене… — Він занепокоєно почав нишпорити по кишенях і не знаходив. Нарешті полегшено зітхнув — поклав на стіл залізничний квиток. Роман Панасович подивився на світло — так, квиток був проданий вісімнадцятого травня на вечірній поїзд.
— Отже, ви їхали поїздом Львів — Ковель, який прибуває до вашого міста о пів на сьому ранку. Хто може засвідчити, що. ви приїхали саме цим поїздом?
Семенишин знизав плечима.
— А я знаю?
— Чому не прийшли просто додому?
— А де ж я був? — Знову тривожно зиркнув на дружину. — І чому це ви мене допитуєте? — нараз підвищив голос. — Яке маєте право?
— Ми ще вас фактично не допитуємо, громадянине Семенишин, — перебив Козюренко;— Ми ведемо попереднє слідство, і у ваших інтересах казати нам чистісіньку правду. Дружина побачила вас дев'ятнадцятого травня тільки після роботи. Де ви були весь день?
— Спав. На сіні у сараї спав. Компанія в поїзді підібралась, гарні хлопці, так? Ну, півлітра випили, а потім ще і в карти гуляли. Мало не до Ковеля. Вони раніше зійшли. Був я випивши трохи, так? А з жінкою в нас… — Він не доказав і зиркнув на дружину.
Та підвелася з стільця, хотіла втрутитись, але Козюренко підніс руку, не дозволяючи:
— Назвіть, з ким їхали у поїзді.
— З хлопцями, я ж кажу. Трактористи вони, так?
— Прізвища, імена пам'ятаєте?
Семенишин закліпав повіками, скрушно опустив голову.
— П'яний був, — мовив ніяково. — Забувся… Півлітра, значить, узяли, а потім ще, так?
— Ви теж купували горілку? — примружив очі Роман Панасович. — Уночі, та ще на вокзалі, не продають.
— А я ще перед від'їздом. Півлітра…
— Мали гроші з собою? Скільки?
Семенишин засовався на стільці. Козюренко повернувся до його дружини.
— Скільки дали чоловікові на дорогу?
— На проїзд, та ще трояка.
— З них ви карбованця заплатили за готель… — Роман Панасович втупився некліпливим поглядом у Семенишина. — Снідали? — Той кивнув. — Ще півкарбованця на сніданок. Де взяли гроші на горілку?
Обличчя Семенишина вкрилося червоними плямами. Щоки обвисли.
— У Пруся. Він позичив мені сімдесят карбованців. Десятку пропили, тому й не казав дружині.
Перед Козюренком постало тіло з розтрощеним черепом. І вивернуті кишені. Навряд чи Семенишин наважився б на вбивство заради сімдесяти карбованців. Певно, сподівався, що візьме більше. Але ж при чому тут картина? Може, Прусь через Семенишина хотів переправити її кудись? Запитав коротко:
Читать дальше