Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

— Поїхали, — сказав сержант Костенку. — Там розберемось, — Черговій кинув: — Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися.

— Ви спочатку перевірте мої документи, — попросив Костенко.

— У відділенні й перевіримо.

— Перевіримо тут, — сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку.

Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам!

— Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?!

— Ні, а в чому справа? — сказав той, що вийшов у підштаниках. — Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо…

— Мовчи, «народ»! — відрубав сержант. — Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш…

Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах.

Костенко запропонував сержантові сісти поряд:

— Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів — чи там живуть, чи пустують?

— Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! — злякано заплакала адміністраторка.

Костенко спитав сержанта:

— По якій статті дамочка проходила?

Сержант понизив голос:

— То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник?

Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче:

— Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади…

— Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…

— А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…

…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок…

До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…

На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза — молоденький хлопець, волосся, як солома, очі — сині, величезні.

— Куди вам, дядьку?

— А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе…

— Генерал, чи що?

— Точно.

— Пришелепкуватий…

— Невже? І давно?

— Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він — туди ж…

— Любиш товариша Сталіна?

— Його всі чесні люди люблять.

— А сам ти з якого року?

— Старий уже, — посміхнувся хлопець, — з шістдесят п’ятого.

— Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича?

— А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш — покрівлю там чи скло, — всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою — смертю.

— А масони — це хто?

— Як хто? Вороги народу, неросіяни.

— А сіоністи?

— То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку?

— Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав?

— Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу…

— До речі, він був масоном, Радищев…

— Ви, дядьку, припиніть наклеп зводити на російського письменника, а то висаджу, та й годі…

— Христом присягаюсь, це так, — серйозно відповів Костенко. — Для інтересу зайди в бібліотеку, подивись видання Радищева, там про це сказано…