Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

— А не важко? Давайте я сам…

— Усі речі в праці, — всміхнувся генерал. — Коли дуже бережешся, починається розпад… Усе сам, тільки сам — у цьому запорука життєстійкості…

Він повернувся через п’ять хвилин: на лисому великому черепі римського патриція ряснів піт, скроні запали, з синявою, вуха воскові, зморшкуваті й дуже великі.

Не жилець, подумав Костенко. Це піт у нього виступив від утоми, плитка нормальна, не спіральна, тільки та дає жар… Треба йти, а я не маю права піти, бо він ящичок доброї Пандори, якщо вона була; його треба розговорити, він згадає, він неодмінно дасть мені зачіпку, крім тієї, котру вже дав; будь проклята аморальна моральність моєї професії; правий Яструб, «лягавий, узяв слід», не зійду, а втрачу — скавчати буду, тьху, бридко.

А жінка, якій вистрелили в потилицю, коли вона розмовляла по телефону? Нещасна жінка, що пройшла одиночки, тортури, табори? Та, що втратила у Владимирському ізоляторі свої найкращі дні? І жіночі — безповоротно, і, головне, ті, що належали мистецтву: незіграні ролі, розстріляні мрії, непогамовні спогади про знімальний майданчик, про вигук «мотор!», коли починається таїнство кінематографа і все завмирає навколо оператора: ти й камера, і нікого більше…

Чому мене відсторонили від справи Федорової? Усіх асів зняли, залишили стариків та хлопчиків, а тих, хто пройшов вогонь і воду, одвели: «Не забруднюйтесь, тухла справа, нема чого вам у ній поганитись, повисне на все життя нерозкрита феня…»

Спочатку справою цікавився заступник голови КДБ Цвігун; загинув — загадково; потім посадили цигана Борю, друга дому; після цього помер Суслов — одне за одним, і все протягом півтора місяця; Федорчук, який прийшов на зміну Андропову, взагалі відмовився допомагати: «Це справа Карного розшуку, до нас не має причетності».

Господи, які ж усі «совєтологи» наївні! Невже вони не зрозуміли, що після смерті Суслова ситуація нагорі стала напружено-критичною?! Що може людина, кинута на пропаганду? Андропова позбавили влади, тобто реального знання того, що відбувається, перемістивши з Луб’янки на Стару площу; Чека опинилася цілком у руках групи Брежнєва: Федорчук, Циньов, їхнє оточення… А Старому Пану жити зосталося лічені дні. Москва, столиця, як спрадавна повелося, вирішувала все: Гришин і Черненко йшли в одній упряжці… Нове керівництво Чека в їхніх руках, Щолоков — само собою…

Стривай, зупинив себе Костенко, але ж групу, що мала причетність до справи Федорової, остаточно розкасирували тижнів через два після того, як помер Андропов, а Черненко став Генеральним… Точно! Ось воно куди тягнеться, а ми, дурні, далі свого носа нічого не бачили… От уже воістину, краще свобода — в картками на цукор, ніж корумпована тиранія, смисл якої — обдурити народ, позбавити його права на думку, на слово, незгоду, альтернативу… Невдячні ми люди… Чорт, хто ж це з наших сказав мені тоді, коли я був дуже активним: «Зламаєш собі шию, Славику, не висовуйся, все значно складніше, ніж тобі здається…»

І Костенко згадав цю людину — Дмитро Степанов, він, точно.

— Я чай заварив особливий, голубе мій, — вів тим часом Іван Іванович. — Звіробій, брусничне листя, шипшина…

— …валеріана, собача кропива, — додав Костенко, — і брикет для нирок…

— Стежите за мною? — посміхнувся генерал.

— Я відставник, не маю такої влади, просто однакова у нас з вами хвороба, — відповів Костенко. — Я на цьому тримаюсь останні сім років…

— Ви щось дуже важливе згадували, голубе мій?

— Точно. Я поганий сищик, коли ви змогли прочитати це на моєму обличчі…

— Який ви сищик — не знаю, а от я прокурор — чудовий, чесно признаюсь… Я ж до цього в ЦК працював, у Кузнецова, вбитого Сталіним, Маленковим та Берією…

— Вас чаша обминула?

— Уявіть — так. Але я завжди намагався якнайменше потрапляти на очі начальству. Тихо робив свою справу — та й годі… Потім я не курирував органи, я лише готував проекти промов, стежив, скільки разів згадано ім’я Сталіна, які оцінки дають його теоретичним працям і практичній діяльності… Після арешту Кузнецова кілька разів зі мною розмовляли, викликав Георгій Максиміліанович, пересунули у ВЦРПС, на цьому все й кінчилося… До речі, про Федорову… Ви не піднімали справи, хто їй дав квартиру на Кутузовському проспекті? Це — симптоматично, там здебільшого жили люди, до яких був інтерес у перших осіб, режимний проспект, режимні будинки…

— Спасибі, Іване Івановичу… Це — цікавий напрям пошуку. Як я пригадую, такої версії ми не торкалися…