Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

На щастя, чергову групу Московського карного розшуку очолював майор Глинський, учень Костенка; примчав через десять хвилин.

Мишаню Яструба було вбито сильним ударом «колючого тонкого предмета» в шию, тоді, коли він нахилився, щоб узяти книжку — ротапринтне видання «Царювання Олексія Михайловича». Відбитки пальців знайти не вдалося, працював професіонал; слідів пограбування не було; експерт узяв аналіз на запах; собака згубила слід за двісті метрів від кіоска, мабуть, вбивця сів у машину.

Подивившись на експерта, Костенко спитав похмуро:

— Коли його вбили — приблизно? Рискніть відповісти на око…

Експерт Галина Михайлівна ще раз доторкнулася тильною стороною долоні до шиї Яструба:

— Ви мене ставите в незручне становище, Владиславе Романовичу, я повинна попрацювати в морзі… Приблизно години півтори тому… Але це не офіційна відповідь, чисто апріорна, пробачте…

Костенко попросив Глинського перевірити кишені Яструба, всі папери із записами, а сам пішов до автомата.

— Манюня, я, мабуть, сьогодні пізно повернуся, ти лягай, сонце моє… Постарайся згадати, коли мені дзвонив Яструб.

— Сталося щось?

— Так…

— Серйозне?

— Так.

— Ти не сам?

— З табором…

— Слава богу… Він до тебе тричі дзвонив, Славуль… Уранці, потім годині о сьомій і незадовго перед твоїм приїздом.

— Різниця була якась?

— Не розумію…

Костенко розсердився:

— Ну, вранці спокійний був, удень хвилювався, ввечері поспішав…

— Я не пригадую, Славуль… Я чомусь цим дзвінкам не надала ніякого значення… Останній раз він, здається, трохи п’януватий був, якийсь агресивно-врочистий…

— «Я йому дуже потрібен», так він сказав?

— Наче так… Чи «він знає, як я йому потрібен»… Ти справді не сам-один?

— Куди я один годжуся тепер, Машуню?! Спи, люба… Не жди мене, щоб я не смикався…

…Глинський виклав на стіл паспорт Яструба, посвідчення Товариства книголюбів, самописку марки «Паркер» із золотим пером і записку: «Віддати Олені за доставку «Слепящей тьмы» у четвер, о сьомій».

— Сьогодні четвер? — спитав Костенко.

— Четвер.

— Грошей у кіоску немає?

— П’ять карбованців у кишені вбитого.

— А чому не вийняли?

— Наука хоче подивитися пальці …

— Послухай, Глинський, ми з тобою можемо зараз розшукати Люду? Людмилу, яка працює секретарем у кооперативі «Зоря»? Кооператив відомий: продає інструменти, комп’ютери, ксерокси…

— Нам хоча б один подарував… Прізвища цієї Люди немає, товаришу полковник?

— Я Костенко, а не полковник, Глинський… Не треба так мене… Прізвища її немає. Проси дозволу на голову правління кооперативу, через нього вийдемо на цю саму Людку, вона мені потрібна…

Бригада залишилася працювати в кіоску, а Глинський з Костенком поїхали на Петровку.

…Дмитра Ігоровича Аршанського, голову кооперативу «Зоря», знайшли у Чорних, у кооперативному ресторані на березі Москви-ріки; гуляв , танцював захоплено — махав маленькими ручками, зображуючи рок, крутив двох розкішних, жопастих дівок, що дивилися на нього, непоказного лисого курдупля, з любов’ю.

Костенко запросив його на вулицю:

— Мені Людка потрібна, Дмитре Ігоровичу. Негайно. Будь ласка, дайте її телефон або адресу.

— Що, мала наділила столицю ще одним СНІДом? — Аршанський умить протверезів. — Документи покажіть, будь ласка.

— Я оперативний черговий по Московському карному розшуку, — відрекомендувався Глинський. — Ось моє посвідчення.

— Московський карний розшук не по нашій лінії, — посміхнувся Аршанський. — Кооперацію добивають зачаєні сталіністи й общинні плакальники… Що з нею сталося? Дівка хороша, правда, слабка на передок, але ж це Московський карний розшук не тривожить… Телефон її легко запам’ятовується: чотириста дев’яносто дев’ять, дев’яносто дев’ять, сорок, вона, мені здається, з начальником абонентської мережі встановила дружні стосунки…

— Адресу не пригадуєте?

— Один раз був. Уночі… Напідпитку, не осудіть… Ще запитання є?

— Чи не знайдете завтра час поговорити зі мною? — спитав Костенко. — Не допит, не вербування — мені потрібна ваша порада, і тільки.

— Порада вам — це і є вербування, — озвався Аршанський. — Дзвоніть після сьомої, може, я викрою для вас півгодини. Але не обіцяю, дуже багато зустрічей… Предмет поради ?

— Вбивство..

— Рекет?

— Ні.

— Хм… А які спонукальні причини?

— Не знаю. Тому прошу про зустріч…