Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

— Це він у застої таке ляпнув?

— Так він же після застою одразу й злетів… У зеніті своєї влади офіційно заявив… І ще сказав, що диригентську паличку Ростроповича у себе на столі тримає, як нагадування про російське бездумне марнотратство, коли самі свої ж таланти нищимо. Мовляв, що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо…

— Вважаєш, на нього наклеп звели?

— Яструб, я вважаю лише у тому разі, коли маю докази… Добре, коли згадаєш щось про Хрінкова, зайди, чайку поп’ємо.

— Адреси не змінив?

— А хто лягавим нові квартири дає? Я ж не передовик якийсь чи міністр… Ну, бувай, Яструб… Мені подобається, як ти діло розгорнув… Учиш державних ідіотів комерції…

Костенко вийшов з кіоску, Яструб зразу відчинив вікно, висунувся з мегафоном і вмить зібрав чергу. І раптом крикнув: «Полковнику, підожди!»

Спочатку Костенко вирішив не повертатись — навіщо відкриватись , але потім сказав собі: «Ти відставник, ти ніхто… Кому ти потрібен? Розкриєшся, закриєшся, все кінчено, полковнику, життя — мимо, кінець…»

І — повернувся.

— Послухай, — сказав Яструб, — у таборі зі мною один диявол сидів, ми його розкололи, його в п’ятдесят сьомому взяли, підполковником МДБ був, курва… Ми його крізь стрій ганяли — у-у-у-у… Після з’їзду його вмочили, мордував, казали, п’ятнадцять вліпили… То ми йому кличку дали — «Хрін»; злий був, відмахувався по формі, за себе стояти вмів…

— Хрін? Від прізвища, чи що?

— Від злості. Знаєш, як кажуть: зла гірчиця, злий хрін… Прізвище в нього інше було…

— А шрамик на лівій брові був?

— Він весь у нас в шрамах ходив…

Костенко витяг з кишені фоторобот Хрінкова, простяг Яструбу:

— Він?

— Він, курва, щоб я волі не бачив, він! Ну, сука, га?! Живий, виходить?

— Він не просто живий, Яструб… Він, здається, в ділі. До мене підійшов , пославшись на тебе, інакше я з ним не розмовляв би… Забув усе, що я тобі показав?

— А ти мені нічого й не показував, полковнику…

…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його — та ще й під дощем — справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини — де там.

Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві — душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність — нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність , але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне…

У якій ще країні так сваряться в чергах, на базарах, у трамваях, у якій, як не в нас, доноси на сусідів пишуть?

Він ніколи не міг забути німецьких військовополонених.

У сорок шостому працювали на Ізвозній — будували «ремеслуху». Цеглу один одному передають, і кожний: «бітте зер» — «данке шен», як тільки язик не зламався за день?

…У Переславлі, звичайно, місць у готелі не було, та їх у жодному готелі країни ніколи не буває, якщо тільки не запасешся заздалегідь начальницькою бронею чи не ткнеш адміністраторові в лапу; вирішив подрімати в кріслі. Чергова розрепетувалась: «Тут тобі що, нічліжка?! Ану геть звідси, у мене люди відпочивають!» Він попросив дозволу подзвонити в міліцію, жінка розлютилася ще дужче: «Ти мене не лякай! Я вже лякана! Мотай, кажу! А то сама міліцію викличу, п’ятнадцять діб умить схопиш».

— Де хоч міліція, поясніть.

— Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася.

— Сука, — сказав Костенко, — гадина…

— Товариші! — жінка заверещала тонко, проразливо. — Бандит! Рятуйте!

Двері відчинилися, повискакували постояльці — хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері.

Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів — тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій».

Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову:

— Де хуліган?

— Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? — опитала вона жильців.

Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом.