Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

Блюте нічим не був схожий на своїх попередників.

— Я ходив до зубного лікаря.

— Звичайно, до того, який живе у вашому районі?

— Дозвольте мені не відповідати на це запитання, пане директор… Я не звик, щоб допитували мене. Раніше допитував завжди я… Принаймні, до вчорашнього дня. І я досі не знав, що головний комісар має повідомляти вам адреси своїх лікарів, перукарів та кравців…

— Я розумію вас…

— Справді? — глузливо кинув Мегре.

— Так, я уявляю себе на вашому місці… І, повірте, мені б зараз не хотілося бути на моєму… Але в мене немає вибору, бо це наказ згори. І я змушений запитати у вас про все, що ви робили протягом останньої доби.

— Я краще подам у відставку.

— Спробуйте зрозуміти моє становище… Адже ви знаєте, який галас зчинила преса з приводу цих нахабних нальотів, які повторюються ось уже два місяці підряд…

— Більш як половина з них сталися на Лазурному березі та в Довіллі, тобто за межами нашої юрисдикції..

— Але їх учинила та сама банда!.. В усякому разі, у той самий спосіб. Останній наліт відбувся минулого ранку… Чи побували ви на місці, як робили завжди?

— Ні.

— А читали рапорти інспекторів?

— Теж ні.

— Може, ви самі натрапили на слід?

— Відколи почалися ці нальоти, я тримаюся одного сліду.

— Без результату?

— В мене справді поки що немає жодних доказів…

Я чекаю якоїсь їхньої необережності, помилки, тієї зовні неважливої дрібнички, яка дозволить мені діяти…

__ Цього ранку ви були не у вашого районного зубного лікаря, а в того, що живе на вулиці Акацій, і зуби у вас цілком здорові… Чи, може, ви підозрюєте цього стоматолога в тому, що він один із нальотників?

— Ні…

— А потім ви відвідували когось у будинку навпроти.

— Там мешкає один із моїх інформаторів…

— Ви розмовляли з ним про наліт на ювелірну крамницю?

— Ні.

— Послухайте мене, Мегре… Коли я прийшов сюди, я був сповнений найвищої поваги до вас як до людини і як до поліцая… Відтоді нічого не змінилося… Але сьогодні, як я вам уже казав, я змушений грати роль, котра мені зовсім не подобається… Вчора вас викликав до себе головний префект… Він розмовляв з вами про справу, яка мене не стосується і про яку я знаю лише в загальних рисах… Перед тим, як попрощатися з» вами, він вас просив забути про цю справу і нікому про неї не розповідати, навіть вашим колегам та інспекторам… це правда?

— Правда…

Директор зиркнув на аркуш паперу, що лежав перед ним на столі.

— Вчора після цієї розмови ви до третьої години дня сиділи в своєму кабінеті. Потім ви подалися до кав'ярні на вулиці Сени під назвою «Затишок». Далі ви поїхали на вулицю Еколь, де кілька хвилин розмовляли з хазяйкою готелю. Ці два візити пов'язані зі справою, якою вам було заборонено займатись, чи не так?

— Так.

— Після цього в супроводі інспектора Жанв'є ви поїхали на вулицю Акацій і провели понад годину в домі підозрілого типа на ім'я Манюєль Пальмарі, вашого колишнього повідомлювача.

— Якщо не помиляюся, за мною стежили агента таємної поліції… Як за політичним злочинцем… Так, пане директор?

Проти звичаю він не сказав йому «патрон». Йому було противно й гірко. До того ж сонце било йому просто в обличчя, й очі заливав піт.

Ролан Блюте удав, що не чув запитання.

— Повернувшись до Сюрте, ви викликали до себе старого інспектора Барнакля і дали йому доручення потай сфотографувати одну молоду особу, наближатися до якої…

— … мені заборонив сам пан префект.

— А пізніше ви з інспектором Люка поїхали до бару на вулиці Мосьє-ле-Пренс, де зустрілися зі швейцаром Сорбонни… Ви розмовляли про викрадені коштовності?

— Ні.

— Отже, знову про ту дівчину?

— Так.

— Увечері ви повели свою дружину до ресторану на авеню Гранд-Арме. Це випадково?

— Ні.

— Потім, допитуючи менеджера Ландрі, ви домоглися, щоб він показав реєстр членів клубу… Чи не так?

— Все цілком правильно, пане директор… Признаюсь, мені навіть на думку не спадало, що за мною можуть стежити… Досі я жив по той бік барикади…

— Якщо це вас цікавить, можу вас запевнити, що не я наказав стежити за вами і взагалі довідався про всю цю справу лише кілька годин тому… Схоже, що там, нагорі, їй надають великої ваги… Я всього лише чиновник і повинен виконувати те, що мені наказують…

— Ви вимагаєте письмового пояснення?

— Не ускладнюйте без потреби мою важку місію, Мегре… Повірте, що я не пишаюся нею.

— Я охоче вам вірю.

— Але виходить, що ви протягом цілої доби примушували ваших інспекторів займатися справою, котра не має нічого спільного з jx службовими обов'язками, бо стосується вас особисто… Щоправда, вони цього не знали, і тому ми не будемо вживати щодо них жодних санкцій… А от…