Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Ви вже були вагітні?

Вона глянула на Манюєля. Той мовчки стенув плечима.

— Як і всі жінки, хай чому чорт!

— Але у вас немає дітей?

— Краще не нагадуйте мені про це… Світ кепсько влаштований. Коли не хочеш дитини, можеш завагітніти від одного погляду… А от зараз, коли хотілося б мати в хаті малюка… Правда, татку?.. Та ба! І нічого не вдієш…

— Ви теж колись зверталися до лікаря?

— Де б я тоді взяла стільки грошей?.. Лікарі, які це роблять, не хочуть даремно ризикувати і правлять як за рідного батька… Тому мені довелося довіритися мадам Піпі…

— Доглядачці туалетів?

— Не кажіть мені, що ви її не знаєте… На Монмартрі принаймні десять таких, як вона… Завжди готових допомогти дівчиську, що потрапило в халепу…

Вона раптом глянула кудись угору, немов намагалася щось пригадати.

— Стривайте… Тепер мені ясно, чого ця стара чапля так пильно оглядала мене, немов роздягала поглядом… І чому запитала, чи не скаржусь я на щось інше, крім зубів…

— А лікар вам нічого такого не говорив?

— Мовчав, як німий… Мені здавалося, що його баньки от-от вилізуть із орбіт… Теж красунчик!.. «Відкрийте рот… Закрийте рот… Прополощіть… Сплюньте…» Тьху!

— Ви ще повинні йти до нього?

— Завтра вранці… Він поставив мені тимчасову пломбу, і від неї в мене в роті весь час поганий присмак… Навіть сигарета не допомагає…

— Що, як я вас попрошу… Але тут втрутився Манюєль.

— Тільки не це, пане комісар… Ми ніколи не відмовляли вам у послугах, хоча в подяку за це ви весь час намагаєтеся запроторити мене до в'язниці. Годі заперечувати… Я знаю, що кажу… Та вся ця історія схожа на пломбу Алін: від неї в роті поганий присмак… І, коли на те пішло, я теж маю право сказати своє слово. Отож я й кажу — ні! Я забороняю їй переступати поріг цього будинку. Пломба чи не пломба, а завтра їй доведеться шукати собі іншого лікаря…

О пів на дванадцяту Мегре зайшов до свого кабінету і кинув капелюха на стілець. Не встиг він іще запалити люльку, як у двері постукали, і на порозі з'явився старий портьє Жозеф.

— Пане комісар, вас просить директор… Він уже втретє посилає за вами.

В Сюрте Жозеф був старший за всіх, старіший навіть за пласкостопого Барнакля. Довгі роки служби, проведені в тісному передпокої, куди ніколи не заглядало сонце, знебарвили його обличчя, яке здавалося вирізьбленим із слонівки.

Комісар пішов слідом за ним і за якусь хвилину, вдруге того ранку і бозна-вкотре взагалі, переступив поріг директорського кабінету.

— Сідайте, Мегре…

Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем. Крізь відчинені вікна сюди долинав різноголосий гомін вулиці, і директор підвівся, щоб їх зачинити, немов хотів таким чином підкреслити конфіденційний характер їхньої наступної розмови.

Вигляд у нього був більш ніж розгублений. Ролан Блюте відчував себе не в своїй тарілці з першого дня, як тільки опинився в Сюрте. В той час на чолі бригад стояли досвідчені ветерани, старіші навіть за Мегре, і йому важко було давати їм якісь вказівки.

Тому новоспечений директор, офіційний плід якихось таємних махінацій у вищих колах, ретельно силкувався наслідувати традиційний «тон» Сюрте, що його важко було б визначити одним словом — грубуватий і панібратський, без зайвих церемоній, як це буває у людей, що цілковито довіряють один одному.

Ще зовсім недавно різними відділами Сюрте керували люди без дипломів, зате з великим досвідом практичної роботи. Їх уже ніщо не могло ні здивувати, ні розгнівати.

Вони пам'ятали найзапекліших злочинців, котрі плакали перед ними, як малі діти. Знали й інших, котрих ловили, ризикуючи власним життям, щоб потім судочинці випустили їх на волю, де вони починали все спочатку.

— Я сьогодні вже втретє посилаю по вас, Мегре…

— Мене щойно про це повідомили.

— Але вас не було на місці!

Директор не знав, куди подіти очі, і тремтячою рукою почав запалювати сигарету.

— Я гадав, що ваші люди розслідують передусім грабунок ювелірної крамниці на авеню Віктора Гюго…

— Так воно і є…

— Зараз уже пів на дванадцяту…

Він рвучко дістав із кишеньки жилета плаский годинник на золотому ланцюжку.

— Дозвольте запитати, де ви досі були?

Це було ще гірше, ніж учора, бо відбувалося не в префектурі, де Мегре був, можна сказати, гостем, а в самому Сюрте. Колись він заходив до цього кабінету без піджака, щоб по-дружньому побалакати про се і про те зі своїми колегами та начальниками.