Фрідріх Глаузер - Вахмістр Штудер

— Показати звинуваченому? — перепитав Штудер. — Везти його туди, щоб він знову дорогою спробував утекти?

— Що? Він хотів чкурнути від вас? І ви мені нічого про це не сказали?

Штудер подивився на слідчого спокійним поглядом і знизав плечима. Ну що можна відповісти на таке запитання?

— Я буду з вами цілком відвертий, пане слідчий, — раптом сказав він, і голос його звучав якось дивно глухо й схвильовано. — Годі нам уже ходити околясами. Ви думаєте собі «Цей старий здеградований оперативник, що вже має йти на пенсію, хоче попишатись. Набивається в порадники. Але я його провчу. Ще сьогодні, тільки-но він піде, зателефоную до дирекції й поскаржуся…»

Мовчанка. Слідчий стискав у пальцях олівця й малював ним на вимочці кружальця. Штудер підвівся, вхопив стілець за спинку, пересунув його перед себе, зіперся руками на спинку — сигара між двома пальцями в нього все чаділа, — а потім заговорив:

— Я хочу вам дещо сказати, пане слідчий. Я залюбки подам у відставку, коли ця справа розслідуватиметься не так, як я хотів би. Та коли я буду відставником, то матиму право робити, що забажаю. І вийде велика кумедія. Я пообіцяв Шлюмфові взяти його справу в свої руки…

— Ви що, вже зробились адвокатом, вахмістре? — глузливо кинув слідчий.

— Ні. Але ж я можу найняти адвоката. Такого, що розіб'є вдрузки все звинувачення — і то перед судом присяжних. Вам цього хочеться? Тільки уявіть собі гаразд, як воно буде! Вас викличуть як свідка захисту й тикатимуть вам у вічі всіма промахами попереднього розслідування. Сподобається вам це?

«Та він зовсім схиблений! — подумав слідчий. — Справдешній сутяжник! І чому арештувати підозрюваного вирядили саме цього Штудера? Якийсь фанатик справедливості! Невже такі ще є на світі? Я ж увесь час йому поступався… Чи він уміє читати думки? Дурна історія! А коли цей Шлюмф і справді не винен, то вийде, чого доброго, скандал, на людей упаде підозра. Краще все ж таки працювати разом з ним». А вголос промовив:

— Дурниць ви наговорили, вахмістре. Я знаю справу ще дуже мало. Нащо такі погрози? Хіба я відмовлявся вислухати вас? Чому ви зразу викочуєте важку артилерію? Ви надто нетерплячий, пане Штудер. Хіба не можна обговорити все цілком спокійно? Ви, здається мені, дуже вразливий, вахмістре, але вам слід би пам'ятати, що й інші люди часом мають нерви… — Слідчий замовк, чекаючи відповіді, й не зводив очей з димучої сигари в Штудеровій руці.

— А, он що! — раптом сказав Штудер. — Он воно що… — Він підійшов до вікна, розчинив його й викинув сигару на двір. — Треба було самому здогадатися. Такі люди, як ви… То в цьому вся причина? Я відчував, що ви щось проти мене маєте. І думав, що це через Шлюмфа… А воно всього-на-всього сигара?

І засміявся.

«Кумедний чолов'яга! — подумав слідчий. — Усе на світі розуміє!.. Дим від дешевої сигари! Невже така дурниця справді може навіяти ворожий настрій?..» І в ці думки втрутився Штудер:

— Цікаво. Часом нас дратує в людині якась нікчемна звичка: наприклад, куріння дешевих сигар. А на мене так діють дорогі сигарети з золотим мундштучком.

І сів.

— Правда, правда, — тільки й сказав слідчий, але в душі відчув щиру повагу до цього мастака читати думки. А потім додав:

— Я б хотів зараз викликати з камери вашого підзахисного Шлюмфа. Ви хочете бути присутнім?

— Атож. Залюбки. Але, може, ви будете такі ласкаві…

— Звичайно, — усміхнувся слідчий, — я поводитимуся з ним так, що він не буде вішатися знову, принаймні поки що. Бо я можу й інакше. Хочу також поговорити з прокурором. Коли виявиться, що потрібне дальше розслідування, ми залучимо й вас.

Штудер ударив києм. Біла куля покотилася зеленим сукном, цокнулась об червону, відбилась од борту й просвистіла повз другу білу, ледь не зачепивши її. Штудер поставив кия на підлогу, покліпав очима й сказав сердито:

— Трохи заслабко!

І саме в ту мить уперше почув густий голос, який йому малося почути ще не раз.

Той голос промовив:

— І повір мені, в цій історії з Вічі не все ясне; повір мені, там не сходяться кінці з кінцями… та ти й сам це знаєш. Хоча вони й злапали Шлюмфа…

Далі Штудер не розібрав нічого. Тиша, яка щойно панувала в залі, розсипалася, знову загули балачки за столами. Штудер повернувся й пильно подивився на чоловіка з на диво густим голосом.

Чоловік був високого зросту й мав худе зморшкувате обличчя. Він сидів у кутку кав'ярні за одним столиком із куценьким товстуном. Товстун безперестану кивав головою, притакуючи, а худий стариган сидів, зіперши лікоть на стіл, і говорив далі, піднявши вказівний палець. Губів було майже не видно — певне, чоловік був зовсім беззубий. Ось старий опустив руку, недбало підніс келиха до вуст і тільки тоді помітив, що келих порожній; його суворі вуса розтягла дуже лагідна усмішка — так усміхаються люди, що й самих себе сприймають трохи скептично.