Аркадій Вайнер - Ліки від страху

А зараз від бажання Позднякова нічого не залежало. Його не питали, чи хоче він поділитися зі мною подробицями своєї біографії, а просто взяли його особову справу й дали капітанові Тихонову для детального ознайомлення. Й несхитної віри в чесність Позднякова більш не існувало. Я мусив повністю зняти з нього ганьбу й повернути цю віру, що в абстрагованих ситуаціях називається красиво — честю. Або ж обернути її на порох.

Безпосередній начальник Позднякова Віталій Чигаренков був, як виявилося, моїм давнім знайомим: десять років тому ми разом проходили навчання в «міліцейській академії»; як називалася тоді школа підготовки в Івантіївці. Десять довгих років працювали ми в одній організації, але таке велике місто й такі клопітні справи нас крутили весь час, що побачитися нам жодного разу не довелося.

Й зараз мені приємно було поглянути на нього, адже роки наче обминули його стороною — зовні Чигаренков змінився дуже мало, хіба що змужнів трохи й на плечах замість лейтенантських поблискували новенькі майорські погони, і я трохи позаздрив йому — і моложавості, й службовим успіхам.

Починав він також слідчим, але згодом перейшов у зовнішню службу. Якось розповідав мені, що з розшуком у нього не клеїлося через дитячу довірливість і тверде переконання, що все на світі має відбуватися по порядку й за правилами.

Що в перші дні роботи його обдурив злодійкуватий хлопчисько, запідозрений у крадіжці. Чигаренков показав на допиті злодійчукові крадений годинник «Победа», вилучений в його напарника. Хлопець сказав, що треба подумати. Оскільки неспростовних доказів не було, відпустили його додому. Наступного дня він прийшов із паспортом на той самий годинник і гордо заявив, що «Победа» — його власна. Вже потім з'ясувалося, що, коли Чигаренков одійшов до телефону на сусідньому столі, той урвитель встиг підмінити «Победу» зі своєї руки краденою.

Працював відтоді Чигаренков у службі, але роботою своєю, видно, був невдоволений. Пригадавши кілька епізодів із спільного нашого івантіївського життя, Чигаренков сказав журно:

— Вашому братові сищику добре — робота цікава, захоплююча й до того ж самостійна…

Я здивувався:

— А чим твоя не самостійна? Ти ж начальник!

— Я не про те, — мовив з досадою Чигаренков. — Уся моя самостійність уміщується на одній сторінці інструкції про організацію постової і патрульної служби на підвідомчій території.

— Ну й що? Я пам'ятаю, у тебе там записано, що ти не тільки можеш, але й «зобов'язаний проявляти творчість», розумну ініціативу і… як це там — ага! — «розвивати такі ж якості у підлеглих».

— Зобов'язаний. — Чигаренков схилив голову з рівним, як ниточка, проділом. — Я багато чого можу і зобов'язаний. Наприклад, безперервно керувати нарядами, які несуть службу, здійснювати необхідні маневри на ділянках із напруженою обстановкою, розпоряджатися транспортом, контактувати з народними дружинами і так далі.

— Але ж це зовсім немало й по-своєму цікаво, — сказав я. — І, знову ж, керівний склад…

— Та хто б сперечався! Цікаво! — Чигаренков підвівся, пройшовся по кабінету і промовив несподівано: — Але ж я збирався бути слідчим. Розумієш?

— Гм, звідси, з твого кабінету, це виглядає досить привабливо. А ти б побігав, як мені доводиться, — сказав я. — Чого ж ти сищиком не став?

Чигаренков ніяково пом'явся:

— Я ж спершу в розшуку працював. Але чи то не пощастило, чи, як мовиться, «не виявив даних». Знаєш, як це буває?..

— Не зовсім, — невпевнено пробурмотів я.

— Ет, не пощастило мені. Я от пам'ятаю випадок — лазні в мене були на дільниці, жіночі. Свого часу обкрадали їх безбожно — то речі, то коштовності з кишень; крадуть — не приведи господи. Я розробив план, усіх причетних за цим планом перевіряю. Зо дві сотні жінок допитав — марно! З'являється тут одна кирпата, щічки рожеві, приємна така зовнішність — двірник, у Москві років два, сама із села. Я, звісно, хоч і з нудьгою, але допитую, бо план с план і його треба виконувати. А за сусіднім столом працював Федя Сударушкін, його через пенсійний вік на запеклих аліментників перекинули. Й раптом підводить він голову і ні сіло ні впало: «Громадяночко, вийдіть-но у коридор на хвилину!» Кирпата виходить, значить, я — йому: «Ти що, Федю, збожеволів? З якого це дива ти її випровадив?» А він каже: «Голову мені відірви, коли не вона в лазнях шурує!» Одне слово, довго розповідати не буду, тільки ж Федя мав рацію — вона! Я потім усе в нього допитувався: звідки дізнався? А Федя клянеться щиросердно: «Та не знав я, їй богу, не знав! От відчув я її зразу, нюх у мене на злодіїв є». Звичайно, нюх з'явиться, коли тридцять літ одпрацюєш, а я три місяці…