Аркадій Вайнер - Ліки від страху

— Отже, можна припустити, що багато хто знав про пістолет, який ви носите завжди 8 собою?

— Звичайно! — Дільничний здивовано подивився на мене круглими рудуватими очима. Я ж представник влади, й усі мусить знати, що в мене сила.

Я подумки усміхнувся: у мене були інші уявлення про силу влади, але нічого Позднякову не сказав.

— Чаю хочете? — запитав Поздняков.

— Спасибі, із задоволенням. — Чаю мені не хотілося, але я подумав, що за чашкою чаю наша розмова стане не такою нестерпно офіційною.

Поздняков підвівся з дивана, де сидів увесь цей час до неприродності штивно, випростав довгу худу спину старого служаки, що тільки на п'ятому десятку перейшов із старшин у офіцери й тому зберіг шанобливий острах перед будь-яким молодим начальством. Він човгав ногою під диваном, намацуючи капці, не знайшов їх і, видно, вирішивши, що при мені все-таки незручно повзати на колінах по підлозі, махнув рукою і пішов на кухню в самих шкарпетках. На п'яті лівої шкарпетки світилася дірка — невеличка, як двокопійчана монета. Поздняков на кухні гримів чайником, туго вдарила об дно вода з крана, сірники черкалися об коробку, сичали, не займаючись, і дільничний тихо сипав чортами. А я тим часом роззирався.

З особової справи я знав, що він одружений, має двадцятирічну дочку, студентку. Дружина, Ганна Василівна, на одинадцять років молодша від Позднякова, старший науковий співробітник Інституту органічного синтезу, кандидат хімічних наук. Освіта Позднякова — сім класів до війни, після війни — школа міліції. І тут було над чим поміркувати, навіть тому, що я не міг уявити бодай умоглядно якусь природну гармонію в цій не зовсім звичайній родині, а тому, що порядок у кімнаті Позднякова не був наведений дбайливою рукою господині, а відшліфований твердою звичкою казарменої акуратності й невикоренимою сержантською потребою у чистоті. Й маленька, як двокопійчана монета, дірка на шкарпетці.

Поздняков приніс дві склянки в металевих підстаканниках, цукорницю. Чайник вії! поставив на залізну решітку й примостив зверху заварний чайничок. Трохи посиділи мовчки, відтак Поздняков запитав:

— Вам міцнішого?

Я кивнув, і Поздняков налив мені світлого, майже прозорого чаю. Мені стало цікаво, який же має бути у Позднякова неміцний чай, і зараз же отримав відповідь: у свою склянку дільничний заварки взагалі не налив.

— Беріть цукор, — підсунув до мене цукорницю.

— Спасибі, я п'ю завжди без цукру.

Поздняков ложечкою дістав дві грудочки, поклав їх на блюдечко й почав пити окріп уприкуску. Довгими жовтими іклами він розколював рафінад навпіл, одну половинку клав назад на блюдечко, а другу заганяв за щоку й неквапно посмоктував з гарячою водою. При цьому щока надималася, губи витягувались, рудувато-біла щетина обличчя ставала помітнішою, і він ще більше скидався на кабана — худого, сердитого й нещасного.

— Дисципліни люди не люблять, тому й трапляються всякі неприємності, — сказав Поздняков задумливо. — А дисципліну ж виконувати простіше, ніж нехлюйствувати, порядки, закони людські порушувати. Усе зло на світі від нехлюйства, від розхристаності, від того, що з дитинства не привчені деякі громадяни до дисципліни, до обов'язків у поведінці — як самі з собою, так і на людях.

— А дружина ваша так само думає? — запитав я, і Поздняков здригнувся, наче я несподівано перехилився через стіл і вдарив його під груди. Чи то від спеки, чи від окропу вприкуску, чи від оцього запитання, але обличчя Позднякова враз покрилося дрібними й густими крапельками поту.

— Ні, мабуть, не знаю, ні, очевидно… — І не сказав більше нічого, а щойно розпочата бесіда відразу пригасла.

Я зачекав трохи й спитав байдуже, мовби між іншим;

— Ви з дружиною кепсько живете?

Але це не вийшло між іншим, і Поздняков теж зрозумів, що це питання не знічев'я виникло й відповідати на нього слід грунтовно, адже старший інспектор із Петровки до нього зайшов не чайок розпивати, а допитувати. Хоч як називай — бесіда, розмова, опит, з'ясування обставин, а зміст залишається один — допит.

— То не те слово, — «кепсько». Якщо правильно сказати, ми наче й не живемо давно…

— Як вас розуміти?

— Ну як — мешкаємо ми в одній квартирі, а сім'ї, власне, й нема. Давно.

— Скільки це — давно?

— Стільки вже тягнеться, що й не втямиш одразу. Років п'ять-сім. Здоровкаємося ввічливо й прощаємось, ото й уся родина, — і в голосі його не було стройової твердості, а лише хінна гіркота й утома.