Аркадій Вайнер - Ліки від страху

Шарапов похитав головою, поблажливо мовив:

— Добра ти людина, Тихонов. По-перше, добра: розумієш, що з кожним у житті може таке трапитися. По-друге, порядна: не хочеш своїми руками товариша до суду віддавати. І звичайно, безкорислива: сам ти орден отримав недавно, тепер іншим хочеш дати можливість відзначитися. Ну а те, що Поздняков зараз по вуха в лайні застряв, то не ти ж його туди загнав. Ти взагалі про нього раніше не чув. Неясно тільки, сам він утрапив у лайно чи його туди, не забивши до смерті, вкинули. Але це вже подробиці. Чи ж варто задля цього трудитися, ризикувати репутацією славного хлопця й вірного товариша? Нехай краще Поздняков сам урок здобуде, на стадіон більше не ходить…

— Вас послухати, то це мене треба до суду віддати.

— До суду я тебе не став би віддавати, оскільки й мені довелося б сісти поруч на лану. По і я грішний, про все отаке думав, про що ти мені тут сором'язливо белькотав. І мушу тобі сказати, що міркуваннячка у нас із тобою вельми нікчемненькі…

— Чому?

— Бо якби ти знав, що Поздняков каже правду, ти б залюбки взявся за цю справу. А боїшся ти, що Поздняков бреше!

— Припустімо.

— Тут і припускати нема чого — все ясно. Боїшся ти замизкатися в цій історії і волів би, щоб це на мою долю дісталося. Кадровики сяк-так розберуться, я прийму рішення, а ти Позднякова дотепер не знав і в майбутньому не знатимеш… Правильно я кажу?

— Ну, начебто…

— Тож-бо й воно. Тільки не враховуєш ти, що і я найбільш боюся: Поздняков міг правди по сказати й почав виплутуватися: і допомогою цієї легенди; і залишити для себе бодай тіні сумніву я не можу…

— А пролити світло на цю тінь мушу я?

— Так. Якщо Поздняков бреше, нам це треба знати, бо його перебування серед нас стає небезпечним. Адже тоді він сам стає потенціальним злочинцем. Але якщо його історія — правда, то мені це тим більш треба знати напевне: отже, ми маємо справу з виключно зухвалим негідником, якого слід негайно взяти за вушко і на сонечко. Усе ясно як день. Зрозумів?

— Як не розуміти. От тільки чому саме я повинен?..

— Пояснювати — час марнувати. Так треба. Дерзай!

«Інспекція по особовому складу

Головного управління внутрішніх справ.

Протокол пояснення

за матеріалами про випадок із дільничним інспектором Поздняковим А. П. 19 вересня 197… року.

Гр-ка Желонкіна Ганна Василівна, анкетні дані у справі є.

По суті поставлених запитань можу заявити таке.

Поздняков Андрій Пилипович — мій чоловік. Ми перебуваємо в зареєстрованому шлюбі, від якого маємо дочку Дарію, двадцяти років. У сім'ї взаємини нормальні. Алкоголем мій чоловік, Поздняков А. П., наскільки мені відомо, не зловживає. Нічого про службову діяльність чоловіка я не знаю, у побуті він поводиться нормально. Про випадок на стадіоні мені відомо зі слів чоловіка, й додати до сказаного ним я нічого не можу. Ніяких здогадів щодо причин пригоди не маю.

Записано з моїх слів правильно й мною прочитано.

Желонкіна Г. В.»

Я відкрив особову справу інспектора Позднякова й помахом картонної обкладинки мовби відгородився од неприємного відчуття підглядання, яке мучило з тієї миті, відколи моя участь у розслідуванні була вирішена. Пояснити це відчуття сторонній людині переконливими словами, зрозуміло й чітко я б ніколи не зміг. А своїм, тим, з ким я впродовж років стрічався у Московському карному розшуку, в райвідділах або відділеннях міліції, нічого й пояснювати не треба, оскільки зв'язані ми довічно залізною присягою товариськості, яка є для пін; умовою, професійною необхідністю нашої роботи. Люди, яких я називаю своїми, дуже різні — надійні й так собі, щедрі й жадібні, поступливі й сутяжні, розумні й обмежені. Але разом з ними доводилося чатувати в засідках, брати озброєних злочинців, добувати з тайників накрадені скарби, що перевершують вартістю зарплатню міліціонера за весь строк його служби, а ще необхідно було роками коротати буденно-сіру нудьгу — чергувати, виїжджати на місце пригод, доводилося звертатися навіть до незнайомих колег по тисячі важливих службових дрібниць, і все це було б неможливе без дуже глибокого, часом навіть неусвідомленого відчуття причетності до клану людей, уповноважених усім суспільством захищати його від нечесності в будь-яких її формах, і ця товариськість трималася й триматиметься на вірі в безумовну чесність кожного його учасника.

Тим-то й було мені якось тоскно читати особову справу Позднякова, що ота сама віра в чесність та й особливий характер міліцейської роботи позбавлять пас від необхідності говорити про себе чи про свої справи більше, ніж хотілося б; хочеш — говори, не хочеш — ніхто тебе не питатиме.