Аркадій Вайнер - Ліки від страху

— Скажіть, вам дзвонили сюди, в лабораторію, з проханням переказати щось Чебакову? — спитав я.

— Так, кілька разів дзвонив якийсь чоловік.

— І що переказували?

— Та нічого. Просили сказати Борисові, що Микола приїхав.

— А що з цього приводу говорив Чебаков?

— Та щось пояснював, уже й не пригадую. Я цьому значення не надавала.

Я подумав і спитав байдуже, ніби знічев'я:

— А давно дзвонили? Востаннє?

— Вчора.

— І ви повідомили Чебакова?

— Так, учора ж. Ми з ним бачились, і я сказала.

— Тоді давайте разом спробуємо пригадати, коли інші рази дзвонили…

Александрова старалася дуже. У неї навіть переляк минув, очі горіли сухим лихоманковим блиском, вона була вся сконцентрована на найдрібніших подіях, які могли їй допомогти точно відтворити дату, коли дзвонили в інші рази друзі її розпрекрасного дружка Бориса, і зі мною вона не лукавила й не відмагалась — вона ревно прагнула викрити свого коханого красеня. Вона згадувала, як була одягнена, що купила цього дня в універмазі, в якому були кіно з Борисом і що дивились; що цього дня в буфеті були бутерброди з сьомгою, що посварилася вранці з матір'ю, що подруга взяла її складану японську парасольку, — і найдивовижніше, що вона більше не була красивою. Це було якесь диво — здавалося, в десяти вродливих жінок зібрали прекрасні очі, лоб, вуха, ніс, підборіддя, склали разом, і закричало жахливою дисгармонією обличчя, зліплене з чужих красот, назбираних похапцем, у безладді — все це було чуже. І вона мені була бридкою, тому що не було в її відвертості гіркого прозріння, прагнення навернути кару на облудника й злочинця, не було пекучого сорому за вчинене й щирого каяття, а гнало її пам'ять по сучках і тріщинах, найменших слідах наших буднів гостре намагання якомога швидше й надійніше відвести від себе навислу серйозну загрозу.

Довго ми пригадували, і якщо навіть припустити, що десь вона дала маху й на день помилилась, то все одно виходило, що всі розгони були вчинені через два-три дні після того, як дзвонив притихлий, змарнілий зараз телефонний апарат на захаращеному робочому столі і чийсь незнайомий чоловічий голос повідомляв, що приїхав Микола. І привіз людям горе.

Годинник показував пів на восьму. Я встав і сказав Позднякову:

— Андрію Пилиповичу, ви зараз поїдете на Петровку з Александровою. Я подзвоню черговому і скажу, щоб усі її свідчення були оформлені протоколом. Сам я поїду по цього таргана — Чебакова і привезу його теж в управління. Влаштуємо бідним закоханим очну ставку.

— А може, я з вами? Га?

Поздняков дивився на мене, як дитина, майже з благанням, і я розумів, як йому хочеться зараз поїхати зі мною і витягти за вухо цього мерзотника, якому Поздняков тільки й шкоди завдав у житті, що соромив його за нечоловіче заняття — голим позувати, і набридав своїми раціями про шкоду нехлюйства і недисциплінованості, і, не шкодуючи натруджених ніг, ходив і ходив до нього, сподіваючись застерегти від найгіршого, і справою хотів примусити займатись, а той за це вирішив убити його — коли отрутою не вийде, то прибити ганьбою, судом товаришів, громадською зневагою, на яку Чебакову начхати було, а капітана аж до землі пригнуло.

І все-таки взяти його я не міг: при всій дисциплінованості Поздняков, побачивши свого ворога смертного, міг таку штуку утнути, що потім сто років не розплювалися б. І я твердо сказав:

— Ні, Андрію Пилиповичу. Ніяк не виходить — часу немає у нас. Ви на Петровці не затримуйтесь, а їдьте зразу до Липкіних — за нашими розрахунками наступний розгін у них мають прокотити. Якщо злочинець дзвонив учора, значить, вони там з'являться завтра-післязавтра. Ви поговоріть з людьми, підготуйте їх, прикиньте умови й можливості для засідки. Звідти подзвоніть мені, і домовимося, що робити. Можливо, сьогодні з ночі треба буде висилати до них наряд.

— Слухаюсь, — сказав Поздняков, і в його непроникній сержантській незворушності мені помітні були прикрість, біль і гіркота.

Він повернувся до Александрової і сказав неголосно, проте сухо й дуже твердо:

— Надягайте пальто, громадяночко. Поїдемо на Петровку…

… За зцілення своє канонік собору святого Мартіна шляхетний Корнеліус фон Ліхтенфельс зобов'язався сплатити мені сто гульденів. Вдивляючись у його мишачий злий писок з круглими маленькими западинами очниць, я насилу впізнав родича Зигмонта Хюттера, який примчав на розподіл майна у замок великого алхіміка. Час ніби тер його ці роки між долонями — такий він весь був старий, м'ятий, корчений, пожований. Тільки злоби в ньому анітрохи не поменшало.