Аркадій Вайнер - Ліки від страху

Я йшов і згадував, як, бувши вже дорослою людиною, твердо вірив у те, що фільм знімають по черзі — як читають книгу, як записано в сценарії: спершу знімають початок фільму, потім — середину, а в кінці — фінал. І дуже здивувався, дізнавшись, що в кіно першим кадром можуть знімати кінець картини, потім — початок, затим — середину, і, лише коли знято все, режисер починає склеювати події в хронологічній, смисловій послідовності, яка й повинна на довгій смужці целулоїду зобразити стрічку життя.

І подумав я про те, що розслідування складних, заплутаних справ теж сильно нагадує зйомки кінофільму — я знімаю життя з різних кінців, і потрапляють до мене ненумеровані шматки плівки з подіями, які не мають ніяких логічних передумов, ніяк не пов'язані з плином життя, не обумовлені попередніми словами чи вчинками моїх героїв. У мене ж немає в руках сценарію, за яким вони мають чинити так, а не інакше, і неодмінно у визначеному їм порядку й послідовності.

Мені треба, переглянувши всі ці кілометри плівки, на яких зафіксовані продумані й вимушені вчинки людей, розкласти їх у суворій послідовності, проте я не режисер, у мене немає ще багатьох шматків плівки, і склеювати проекцію життєвої стрічки ще рано…

У вікнах лабораторії не видно було світла. Я увійшов і у вечірніх сутінках розгледів кістляву спину Позднякова, що сидів за столом навпроти якоїсь жінки. Я клацнув вимикачем, і неяскраве світло запиленого плафона після імли видалося мені сліпучим. Жінка мимохіть скинула до очей руку, прикриваючись від світла, і я побачив, що це лаборантка Александрова.

І згадав нарешті, де я бачив її раніше.

Поздняков і Александрова пили чай… На електроплитці затишно посвистував невеликий синій чайник, в блюдці лежали грудочки цукру. А я стояв біля дверей, прихилившись до одвірка, боячись поворухнутися, стріпнути, зруйнувати цей спогад, який прийшов несподівано.

Александрова, скоса глянувши на мене, сказала:

— У вихованих людей заведено вітатися…

— Здрастуйте, — сказав я. — Вибачте, я просто не встиг.

— Зрозуміло, — кивнула вона. — Вітаєтесь ви, певне, коли йдете?

— Буває і таке, — погодивсь я. — Ось із вами я справді привітався, вже зібравшись іти.

Вона знизала плечима.

— Але вчасно згадав, — додав я тихо.

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Воістину краще. Хоча я б і так згадав. Та могло бути справді пізно, — засміявсь я.

Поздняков, прицмокнувши, висмоктав із склянки рештки ріденького чаю, неквапом сказав:

— У громадяночки Александрової скінчився робочий день, але я вже вмовив її догодити мені й вас дочекатись, поки ви там усі питання урядили…

І непомітно підморгнув мені.

Молодець, старий! Виходить, я не помиляюсь, виходить, він її теж добре знає! Бачив, бачив, напевне бачив, він же, бісової душі, прекрасний дільничний! Він не міг бачити раніше цього помаху руки до очей, цього жесту, що запам'ятовується, цієї характерної постави, та зате він її раніше бачив не на фотографії, а в житті!

— Значить, мені вас на два слова треба, Станіславе Павловичу, — сказав знічено Поздняков. Він хотів поділитися зі мною своїм відкриттям, він же не знав, що я бачив фотографію, яка повільно кружляла в повітрі і впала на підлогу до моїх ніг…

— Потім, Андрію Пилиповичу. Мені зараз треба поговорити з Александровою.

— Але мені вам сказати… — Показуючи мені очима на двері, Поздняков не знав, як довго маячило у мене перед очима обличчя Александрової, як болісно і безглуздо пов'язував я його весь час із булковим обличчям Пачкаліної і ніяк, нізащо не міг збагнути, що по телефону без імені із записника розгінника могли дзвонити не лише Лижину.

— Я все знаю, Андрію Пилиповичу, — заспокоїв я його і повернувся до дівиці.

— Довго це триватиме? — сердито сказала вона. — Мені треба їхати додому. Я не збиралася довше затримуватись.

— На жаль, вам доведеться затриматись, — сказав я. — І до того ж надовго.

— Що-що-що? — з викликом спитала вона.

— Те, що ви чули. Ви сідайте краще, у нас із вами розмова надовго.

— Ну, знаєте! — злісно блиснула вона очима. — Мені це неподобство набридло, я йду додому.

— Сядьте на місце, — сказав я, не підвищуючи голосу. — Ви затримані, а через годину я поїду до прокурора по санкцію на арешт. А потім відправлю вас у тюрму.

— Ви збожеволіли, — безгучно прошелестіла вона побілілими губами: як від судороги, губи її затверділи й не слухались. — Ви збожеволіли…

— Ні, з цим у мене якраз усе гаразд. Ану, відповідайте швидко: ви добре знаєте професора Панафідіна?