Аркадій Вайнер - Ліки від страху

— Може, ви вийдете, поки я штани надіватиму? Чи мені тут при вас заголюватись?

Я зареготав:

— Чебаков, невже це я чую від вас? Звідки така незбагненна сором'язливість? Давайте, давайте, без фокусів. Знаю я ваші витівки. Одягайтеся хутко.

Він сів на тахту, зняв халат, натягнув сорочку, взяв одні штани, відкинув, натягнув інші, нагнувся і дістав з-під тахти шкарпетки, присунув черевики і майже випадково підтягнув ближче гантелі.

Я постукав стволом пістолета по столу:

— Чебаков, гантелями зараз займатися не час, ви їх краще не чіпайте, повірте мені на слово. При вашому фаху велика дірка в такій чудовій фігурі може зіпсувати кар'єру. І взагалі я вас попереджаю: не надумайте влаштовувати зі мною спортивні змагання — з бігу, кидків, боротьби. Я вас просто застрелю. Зрозуміли?

— Зрозумів, — сказав він і каблуком відкинув гантелю глибше під тахту. — У мене до вас запитання.

— Прошу.

— На якій підставі ви мене затримуєте? В чому ви мене звинувачуєте? І чим доводите звинувачення?

Я подивився на нього уважно, намагаючись зрозуміти, чи питає він з метою вияснити для себе обстановку, чи це заявка до звичайної волинки, карної увертюри, коли не взятий за руку злочинець починає співати погрозливі романси про втручання прокурора, партійних органів і радянських інстанцій. І я вирішив спробувати: все-таки він іще мусить відчувати щось від несподіваності, адже він не чекав мене й почувався впевнено.

— Ви звинувачуєтесь у тому, що створили й очолили злочинну зграю, яка мала на меті вилучати гроші й коштовності у громадян шахрайським шляхом. Методом злочинної діяльності ви обрали дискредитацію органів внутрішніх справ, видаючи себе за їхніх представників. Але для цього вам потрібні були документи і зброя, звичайно, насамперед документи. Тому першою жертвою своєю ви обрали дільничного інспектора Позднякова. Правильно все я розповідаю?

— Дурниці, звичайно, але просто цікаво. Адже зразу ж видно протиріччя! Навіть якщо жартома припустити, що ви маєте слушність, то навіщо ж мені було нападати на Позднякова? Жоден вовк не полює в своєму селі!

— Е, ні! То вовки, звірі обмежені. А ви людина мисляча, і розбійний задум у вас був точний. Річ у тім, що Поздняков вам дуже заважав своєю службовою настирливістю і ви його побоювалися всерйоз. Це раз. Зате ви дуже добре знали звички Позднякова, деталі поведінки й легко могли розрахувати для нього пастку на стадіоні. Це два. Щоб добути посвідчення і пістолет у іншого офіцера міліції, вам треба було на вулиці його зарізати, а це не так просто й небезпечно. Тому, коли ви одержали у Александрової метапроптизол, план визрів остаточно.

Коли я згадав Александрову, обличчя Чебакова мимоволі смикнулося — він зрозумів, що справи його кепські. Я, наче нічого й не помітив, вів далі:

— З того моменту, як ваші спільники, яких ви навели на Позднякова, мало не отруїли його, забравши пістолет і посвідчення, ви всі разом перетворились на банду. І почали грабувати людей, принижуючи їх, мучачи і паплюжачи при цьому й ім'я радянської міліції.

— Це ще довести треба, — сказав Чебаков.

— Не говоріть дурниць, Чебаков. Невже ви не розумієте, що, розгадавши всю цю комбінацію, я вже всі докази зберу до крихти?

— Тоді навіщо ви ведете зі мною всі ці бесіди? — стиснув він кулаки. — Хочете навтішатися перемогою?

— Яка вже тут втіха — витягти такого мерзотника на загальний огляд! Дивитися страшно. А розмовляю я з вами в надії на ваш розум, паскудний, але безумовно гострий. Я думаю, що його вистачить на один здогад…

— Про що ж це мені треба здогадуватись? Що щиросердне зізнання пом'якшує відповідальність? Від мене не діждетесь…

— Слухайте мене уважно, Чебаков, і не метушіться. Краще думайте. Це вам зараз дуже потрібно. Ситуація така: завтра чи післязавтра ваші спільники підуть брати квартиру Липкіних. Там уже сидить із засідкою капітан Поздняков, якого вам не вдалося вбити чи вигнати з ганьбою з міліції. Ваші бандити озброєні його пістолетом. Якщо під час затримання зчиниться стрілянина і кого-небудь з моїх товаришів поранять чи вб'ють, то вам, як організаторові банди, загрожує… — я зробив паузу. — Знаєте, що вам загрожує?

— А чому мені? Чому ви вирішили, що я організатор? — Його довге чорне волосся розкуйовдилося, висіло пелехами, закриваючи обличчя.

— Поправте волосся, а то мені ваших очей не видно через ці кущі.

Він слухняно труснув головою, відкидаючи назад патли, ніжним, голублячим жестом поправив зачіску.