Аркадій Вайнер - Ліки від страху

— Я все-таки сподівався, що ви кмітливіший, — сказав я йому. — Наші суперечки зараз не мають ніякого сенсу й ніякої ціни. Та коли ви змарнуєте час і станеться страшне, вам уже й сперечатись нічого буде. Ваш розрахунок у принципі провалився…

— Який розрахунок?

— На вашу недосяжність. Ви виходили з того, що ваші спільники про вас нічого не знають і якщо їх навіть візьмуть, то вам нічого не загрожує — вони й при бажанні не зможуть сказати, як вас знайти. А викрутилось, бач, усе навпаки: ви вже, вважайте, в тюрмі, а вони на волі. Ви чоловік цинічний, тож зважте ще раз, чи є вам сенс їх приховувати, чи ні. З урахуванням можливих для вас особисто наслідків…

Чебаков закурив сигарету, руки його трусились. Він зробив кілька гарячкових затяжок, сказав, кривлячись від диму:

— По-дурному все виходить, не думав я, що ви так запосядетесь. Вам воно що? Я ж у багатих пройдисвітів здебільшого забирав…

— Ну гаразд! Теж мені Робін Гуд знайшовся. Коли піде ваша банда до Липкіна — завтра чи післязавтра?

Чебаков кинув у попільничку недокурену сигарету, скрипнув зубами:

— Де там завтра! Вони там сьогодні будуть! Вони півгодини тому туди поїхали…

Машина, пронизливо схлипуючи балонами на поворотах, мчала по вибоїстому темному проїзду, потім проскочила через місток, ліворуч заревів на насипу електровоз, замиготіли, застрибали різнокольорові вогники вагонів, і я збагнув, що ми їдемо через Ховрино.

— Швидше, він там сам, — сказав я водієві.

Шофер нічого не відповів, тільки ближче нахилився до керма, голосніше, пронизливіше заревів двигун, дужче стали бити колеса по вищербленій бруківці. Чебаков нечутно сидів, зовсім завмер на задньому сидінні між мною і лейтенантом, якого взяв із собою Чигаренков на затримання. Віталій сидів попереду і вів радіопереговори з Петровкою. Він повернув до нас свій бездоганний проділ, і в тьмяному відблиску ліхтаря, який промайнув, блиснуло на кітелі зразу багато значків, ґудзиків і медалей.

— З Петровки вже вийшла машина, і сто шістдесят сьоме відділений вислало. Та ми все одно раніше будемо. Звідси нам хвилини чотири — через звалище, повз ТЕЦ-16…

Ех, Андрію Пилиповичу, капітане Поздняков, ідуть проти тебе два озброєні бандити. Невже тобі судилося від кулі власного пістолета загинути? Ні, не вірю, встигнемо…

Чигаренков сказав лейтенантові:

— Надінь затриманому наручники й ноги про всяк випадок ременем зв'яжи. Там нам ніколи буде з ним панькатися — не до нього буде…

Протримайся ще трохи, Андрію Пилиповичу, ще кілька хвилин! Я раптом згадав із щемливою гостротою, як він, сидячи боком на стільці, розповідав мені історію про хороброго і вірного фокстер'єра, якого дурний господар загнав у борсучу нору: «Так він там і лишився…»

— Лихобори, — сказав шофер.

— Натисни, натисни, — попросив Чигаренков. — Зараз за будмайданчиком поворот праворуч, там проскочимо за школою міліції.

Машина влетіла в нешироку вулицю, і в кінці її мав бути виїзд до будинку, в якому мешкають Липкіни, де мене дожидає Поздняков і куди пішли бандити. Проїхали сто метрів, з'явилися останні будинки, і «Волга» зупинилась — дорога була перекопана газовою траншеєю. За траншеєю лежав пустир, а за ним — будинок, який мені був потрібен.

Я сказав Чигаренкову:

— Посвітіть мені, я перескочу тут, так швидше вийде, а ви їдьте в об'їзд — до будинку.

Водій увімкнув велике світло, воно струмувало голубуватими краплями дощу. Я розбігся, щосили відштовхнувся і перелетів через чорноту канави, впав, підвівся і в світлі автомобільних фар побачив Позднякова.

Вони задкували від Позднякова асфальтовою доріжкою — їм бігти було нікуди, та, видно, вони й не збиралися бігти, а задкували, щоб вибрати момент зручніший — завалити Позднякова вже назовсім. Потім вони наважились: один з них пронизливо крикнув, обидва кинулися на Позднякова одночасно, і відстань між ними була мізерна — метрів п'ятдесят, але мені її треба було ще пробігти, і ці кілька секунд перетворились на вічність. Поздняков присів і збив одного з ніг, проте другий вдарив його по голові, і навіть звідси, на бігу, я почув цей надсадний різницький «хек!», з яким звалився удар на голову дільничного. Поздняков устояв, не впав, широким замахом відкинув його. Мені було видно, як щось чорне залило обличчя Позднякова, ніби розбився об його голову слоїк з чорнилом, і не зразу здогадався, що кров у темряві чорна.

Рукавом змахнув Поздняков кров з обличчя і, перехопивши руку бандита, вдарив його, підтягнув до себе ближче і вже не відпускав. Він бився з бандитами, як працював, — по-селянськи спокійно, акуратно, не допускаючи в цій відповідальній справі ані найменшого нехлюйства.