Віктор Тимчук - Знайти і затримати

Молодший лейтенант скривився й махнув рукою:

— Сядьте, розберемося. — Й до нас: — Ви відносно Загати?

Я кивнув.

— Давайте прогуляємось, — запропонував йому.

Ми вийшли на перон.

— Чому тут опинився Загата? — спитав Пазов.

— Проводжав сестру. Я саме прийняв телефонограму, коли він зазирнув до нас. Розповів йому про вбивство на автобусній станції і про коричневу сумку з голубими ручками, — тихо, щоб не чули пасажири, говорив молодший лейтенант. — Потім я оглянув всі приміщення вокзалу — нема схожої сумки ні в кого.

Ми стали у затінку, під стіною вокзалу.

— Да, оголошують прибуття приміського поїзда, я сюди, — продовжував молодший лейтенант. — Пасажирів — повно. Ну, думаю, у такому стовковиську не те що сумку, великого ящика не помітиш. Ходжу, приглядаюся… Нічого підозрілого. А Загата із сестрою розмовляє і теж, бачу, крутить головою, поглядає. Підійшов поїзд, почалася посадка. Через хвилин десять на пероні — нікого… Поїзд рушив. Я пішов до Загати, а він дивиться на перший вагон і раптом вигукує: «Вони! Їй-бо, вони! Повідом!..» І на ходу на приступку… Я озирнувся — тільки встиг помітити, як мигнула чиясь нога, взута в кед.

— У який вагон стрибнули підозрілі? — уточнив я.

— Що за поштовим, — лейтенант уникав наших поглядів.

— А Загата?

— У передостанній. — Він знизав плечима й розпачливо додав: — І як я проґавив?! Коли б стежили удвох за посадкою, вони б не проскочили. Та я залишив Черняка із тим «зайцем».

— Де був поштовий вагон?

— Майже проти багажного відділення, — показав рукою на низьку будівлю з граніту в кінці перону, біля якої вишикувались жовті візки й електрокар.

Ми пішли туди. Мені не хотілося робити поспішних висновків. Молодший лейтенант пригнічено плентався за нами.

— Скажіть, — звернувся до нього, — як називається перша станція, де зупиняється поїзд, і скільки до неї кілометрів?

— Партизанська, кілометрів п'ятнадцять, — глянув на годинник. — Він уже прибув.

— Загата у формі? — поцікавився Яків.

— Як я.

— Угу. Прибув… Ви вільні, — відпустив я молодшого лейтенанта.

Уздовж перону, від вокзалу до багажного відділення, тягнувся невисокий, ажурний паркан, за яким росли низькі кущі, липи, а далі — привокзальна площа, стоянка таксі й зупинка тролейбуса.

За багажним відділенням — двометрова глуха стіна й довгий цегляний склад із широким піддашником. Ні, не звідси пробралися на перон ті двоє. Ми пішли назад і, не змовляючись, зупинилися біля паркану. Дивилися на дрібне листя кущів, траву між липами, наче надіялися побачити свіжі сліди.

Якщо справді Загата переслідував грабіжників, то вони проскочили до поїзда тільки сюдою. На таксі не їхали, бо водій міг запам'ятати їх. Тролейбусом, он і зупинка. Стояли тут, стежили за молодшим лейтенантом. І, вибравши момент, коли він повернувся до них спиною, перестрибнули через паркан…

Я ще раз переконався, що маю справу з досвідченими злочинцями. Шкода, що відразу не заблокували вокзал. Тоді б вони не проскочили. Але молодшому лейтенанту ні з ким було здійснити ретельну перевірку. Добре, що нагодився Загата.

— То який висновок, Арсене? — Пазов сів на паркан. — Якщо припустити, що вони вбивці.

— Висновок один: вони місцеві, вільно орієнтуються в місті, навіть врахували час відправлення поїзда. Лише не передбачили, що Ричко буде з дружиною і що з'явиться Загата, — сказав я і продовжив: — Одягнений у форму, дільничний не зможе потайки слідкувати за ними. Спробує затримати. Якщо не дасть про себе знати зі станції Партизанська, значить, поїхав далі, до кінцевої. А Снігурі вузлова, там відділення транспортної міліції, буде кому допомогти йому.

— Так… Мабуть, на цьому наш розшук і припиниться, — Яків зиркнув на годинник. — Десь через годину.

Із вокзалу вискочив молодший лейтенант.

— Товаришу капітан! — гукнув до мене й махнув рукою.

Невже звістка від Загати? Чи не зійшов на Партизанській?.. Моє серце прискорено забилося. Одначе обличчя у молодшого лейтенанта схвильоване і трохи розгублене.

— Там дзвонить начальник станції Партизанська… — засапано мовив, переводячи подих. — У нього сидить якась жінка… зійшла з поїзда… Начальник чув постріл.

— Постріл? — скинувся Пазов.

— У вагоні? — сторопів я.

— Не сказав де. Постріл, — понуро повторив молодший лейтенант.

Ми заспішили до вокзалу. У кімнаті міліції кучматого молодика вже не було. Я рвучно схопив трубку.

— Алло! З вами говорить інспектор карного розшуку Загайгора. — Обличчя у Пазова напружилось. — Так, чули постріл… А та жінка? Їхала в тому поїзді? Угу… Дайте їй… Ви заспокойтесь, заспокойтесь… Бачили високого міліціонера… і двох… Ви заспокойтеся… Почекайте нас, ми скоро, — я поклав трубку, занепокоєно глянув на присутніх. — Вона бачила Загату і двох хлопців, один — з сумкою. Загата стрибнув за ними з поїзда. Дуже збуджена. До пуття по телефону не поговориш. Треба їхати. І там дільничний…