Віктор Тимчук - Знайти і затримати

Шакула підняв Клавину сумочку, почав у ній копирсатися.

Щось знайшов цікаве для себе, бо гмикнув і вийняв цупкий білий папірець.

— Поклади, — стомлено, збайдужіло мовила Клава..

— Слухай, Філоне, та це ж твій братик! — здивовано вигукнув Шакула.

— Що ти мелеш? Який брат? Я одинак. Дай зиркну.

Шакула віддав фото, почухав потилицю.

— Думав — Макс… — розчаровано протяг Філон. — Клавко, чий це карапуз? Я бачив його у твоєї бабці. Чий він? Скільки йому?

— Чотири місяці. — Лице Клави змінилось.

— Синок твоєї сестри Тетяни? — допитувався Філон.

Клава промовчала. Несподівано Шакула вирвав з рук Філона фотокартку й зловтішно, з насолодою подер її на шматки, підкинув угору клапті. Клава зойкнула й кинулася до Шакули, та Філон підставив дрючка, і вона зачепилась за нього — впала й заплакала, сіла, терла долонею забите коліно.

— Кого він подер?.. Кого?.. — з болем говорила. — Ти знаєш, Сергію, кого? Знаєш?.. Син… твій син…

У Клави син!.. У мене, мабуть, видовжилось обличчя від здивування.

— Син?! — вражено перепитав Філон і засміявся, наче дурник. — Мій син? Син… — задивився на клапті фотокартки.

— Плюнь ти на нього. — Шакула демонстративно наступив на білі шматочки. — Клавка так його виховає, що він на тебе не…

— Клава — мама… — ошелешено прошепотіла я.

— Мати-одиначка, — презирливо докинув Максим.

Шакула спересердя плюнув і сів, набурмосений, осторонь, кинув сумочку на землю. Клава повільно встала і, накульгуючи, підійшла до колоди, підняла сумочку. На її лівому коліні багровий синець. Максим похмуро дивився на неї крізь окуляри без скелець. А мені було шкода Клави і соромно, що раніше їй заздрила.

Шакула, лінуючись звестися, порачкував до напарника й щось зашепотів йому на вухо. Філон кивав головою. Мабуть, вигадав якусь капость. На інше вони не здатні. Господи, хоч би сюди хтось прийшов! В такий день, у двадцятип'ятиріччя партизанського бою, і щоб ніхто не нагодився!.. Жнива, всі у полі, а ми наче приречені.

— У кого є мотузок? — на диво лагідно звернувся до нас Шакула.

Ми мовчали, та й не було ні в кого мотузки.

— Не признаєтесь… — Шакула докірливо похитав головою і нехотя звівся. — Що ж, сам пошукаю.

Він підняв спортивну сумку Юрія, встромив туди руку, витягнув загальний зошит. Перегорнув кілька сторінок.

— О, вірші!

— Які вірші? — стривожився Юрій.

— Кахи, кахи… — Шакула відкашлявся:

— Гм, наче про любов, і Марину згадав… — перегорнув сторінку. — О, знову!

Я незчулася, як звелась, якась сила підняла. мене, хоч спочатку хотілося затулити обличчя руками, кудись втекти, бо мені ще ніхто не говорив про свої почуття, не признавався відверто в коханні, про яке я мріяла. Воно здавалося мені далеким і нездійсненним.

— Марино, ти чуєш? — насмішкувато вигукнув Шакула. — А тобі Макс подобається… Бідний очкастий ночами не спить. Слухай:

Н-да… — Шакула перестав читати, задивившись у ліс, і на мить його плескате обличчя, з прилиплим до лоба чубчиком, позбулось виразу тупої жорстокості.

Я мов прокинулась від сну, і невблаганна дійсність постала переді мною. Мамо, та я ж образила Юрка, знехтувала його почуттям. Мені на очі набігли сльози, і я кинулась до Юрія, обняла, припала до нього — незграбного, беззахисного,

— Юрчику, рідний, прости мене… Ти мене простиш? — лебеділа, вткнувшись лицем в його худе плече. — Мене ще ніхто не любив… Боже, що я наробила? Хто мене тягнув за язик? А ти… ти чистий, не такий… Прости!

— Нетреба, Марино, заспокойся, — здавлено сказав Юра.

— Не строй трагедії, кицечко, — прохрипів Шакула. — Знайшла до кого липнути. Ти тільки моргни, кивни пальчиком…