Світлана Талан - Просто гра

– От і молодець! А мама також пішла з ринку?

– Ти що?! У неї такий господар, що удавиться за копійку!

Після закінчення школи Ірина вивчилася на продавця продовольчих товарів, але на роботу в магазині влаштуватися не змогла, тож пішла реалізатором на ринок, як і її матір. Жінка виховувала доньку сама, тож доводилося вдень стояти за прилавком, а вечорами прибирати у під’їздах багатоповерхівки, де вони проживали. Вона заробляла трохи більше, бо торгувала жіночим одягом, а Ірина – білизною, яка коштувала дешевше, і заробіток продавчинь залежав від виручених коштів, з яких вони отримували свій відсоток.

Наталія – донька підприємців, яка зростала в заможній родині. Родина медиків Дубовиків першими в місті придбала апарат УЗД, відкрила медичний центр, згодом його розширила, і до них потяглися пацієнти з навколишніх містечок та сіл. Здавалося, що Наталія мала б товаришувати із такими ж забезпеченими друзями, але дівчина не могла жити без своєї подруги дитинства Ірини.

Поки Наталія готувала чай, Ірина торохтіла про справи на ринку, які насправді подрузі були не цікаві, але та вдавала, що уважно слухає, щось питала Іру, відповідала на її питання, хоча усі її думки були про Іллю.

– Як там твій Ілько? – нарешті запитала Ірина.

Від почутого Наталія аж засвітилася радістю. Вона сіла навпроти подруги, подала їй шоколадний батончик.

– Пригощайся! – сказала вона.

– А ти? Поділимо навпіл?

– Та ти що?! У мене ще є. Їж на здоров’я! – сказала Наталія. – Питаєш, як мій Ілько? У нас все добре! Іро, я така щаслива! Справді!

– Та бачу, – зітхнула подруга, – світишся, як сонце в безхмарний день.

– А ти ніби й не рада за мене, – зауважила Наталія.

– Та рада. Чого ж не радіти? – невпевнено промовила Іра.

– Чому тобі не подобається Ілько? Тільки чесно!

– Не знаю, – стенула плечима дівчина.

– А як подивлюся на нього, то аж млосно в грудях стає! Він такий красень! – захоплено та збуджено заговорила Наталія. – Волосся темне, аж чорне! А очі! Як дві вуглинки! Один погляд ладен спопелити все всередині! Ніс із горбинкою, але як він личить до його випнутих вилиць! Губи… То взагалі окрема тема. Ось би мені такий насичений колір! Вони соковиті, як перестигла вишня, м’які і в той же час владні. Знаєш, Іринко, він так цілується! Я ладна розчинитися в його цілунках, як цукор в окропі!

– О-о-о! Кому ж, як не мені знати, як ти в ньому розчиняєшся! – засміялася Ірина. – Ні, я не підслуховувала, але й вуха не затикала, коли ви на моєму ліжку таке витворяли!

– Та чи я винна?! – посміхнулася Наталія. – То все він, мій Ілько!

– Але ж пищиш ти!

– І не кажи! – Наталія зашарілася. – І пищу, і стогну, і ледь не умліваю! Він такий класний, Іро!

– Тітка Алла ще не в курсі?

– Ні, – зітхнула Наталія. – Я мамі про Ілька нічого ще не казала.

– Вона не здогадується?

– Про що? Про нас? Ні, гадаю, що ні. Ми вже пів року зустрічаємося, а я все не наважуся розповісти про нього батькам.

– Чому? Здається, що в тебе з мамою теплі, довірливі стосунки, – сказала Ірина. – Думаєш, вона буде проти ваших зустрічей?

– Мої батьки… Вони мене дуже люблять, але завжди наполягають на тому, щоб я робила так, як вони вважають за потрібне. Розумієш, Іро, батьки й справді багато чого досягли в житті своїм розумом, працею, наполегливістю, зв’язками, врешті-решт, а мене все ще вважають недосвідченим дівчиськом. Вони вирішили, що я маю продовжити їхню справу. Я пішла в медичний, закінчила вже два курси – так, як вони хотіли. Кілька років тому вони почали натякати на те, що син Михайлівського Володя дуже гарний юнак, стажується за кордоном, а після його повернення батьки мають передати сину частину свого бізнесу. Я зрозуміла, на що вони натякають і чому родина Михайлівських зачастила до нас у гості, але роблю вигляд, що не розумію натяків, – пояснила Наталія.

– Ти хочеш сказати, що вони тебе сватають за того окулярника Володю?

– Не зовсім так, – знітилася Наталія, – але… Та ну його! Хочеш я тобі подарую свою жовту футболку?

– Ні, не хочу! Тітка Алла все одно мене у ній побачить.

– І що з того? Я скажу, що поставила на футболці пляму, яка не відіпралася, тому й віддала тобі.

– Я не хочу, щоб ти мені щось дарувала.

– Чому?!

– Ти мене пригощаєш чимось смачненьким або даруєш щось перед тим, як будеш ночувати в мене з Іллею. Виходить, що я беру з тебе плату за нічліг? Я так не хочу, Нато!

– Я ж від душі!

– І взагалі, Наталочко, ти розумієш, що мене підставляєш? Я навіть уявити боюся, що буде, якщо твої батьки дізнаються, що я дозволяла вам у нас ночувати, коли моєї матері не було, ще й до цього брехала їм.