Олексій Волков - Переможець отримає все

А Віктор знову стояв за два кроки від нього впівоберта у глухому захисті, розуміючи, що за кілька хвилин йому вже ніщо не допоможе. Але Карпов був у повному «відрубі». Три місяці «учебки» не пропали даремно. Раніше Віктор попри все бажання не зміг би втнути такого. Кілька хвилин тому, щойно здобувши здатність пересуватися, він дійшов до койки свого кривдника, який хропів носом догори, і спромігся коротким рухом нанести удар ліктем згори донизу, підсиливши його вагою власного тіла.

Скривавленого Карпова повели на МПП. А Віктора мовчки взяли попід руки кілька сержантів і вивели знову ж таки туди, до умивальників. Двоє «розіп’яли» за руки до стіни, а третій підійшов упритул.

— Ти що, дух, озвірів? Ти що? Знаєш, що тобі за таке треба зробити?

— Я не винен, — відповів Віктор. — Він перший мене вдарив. А віддати скоріше я не міг, бо взагалі не стояв на ногах. Я ж не винен, що він уже спав.

— Що йому зробити? — невідомо до кого звернувся сержант, який стояв перед ним.

— А що, дух розумно каже, — несподівано мовив хтось поруч. — Він лежав відрубаний. Кожний має право за себе стояти. Он прийде завтра Карп — нехай розбираються сам на сам.

— Ну, живи до завтра, дух…

Карпов з'явився лише наступного дня надвечір. У госпіталі ніс сержанта, і так схожий на видовжену бараболю, порівняли. З нього ще стирчали ватні тампони, тому «Карп» дихав ротом і страшенно гугнявив, що викликало регіт його товаришів, які сподівалися цим самим реготом ще більше розлютити його.

Їх провели до тієї самої умивальної кімнати, де вони залишилися без свідків. Так наче диктували неписані закони. Але ніхто не сумнівався, що після перших звуків двері відчиняться — ну як можна таке пропускати… Віктор стояв у кутку, а поранений «дід», збираючися з думками, походжав перед ним, очевидно, гадаючи, як досягти найліпшої сатисфакції. Він демонстративно подивився на себе у дзеркало й поправив вату, що стирчала з носа. Опісля зробив кілька рухів, наче розминаючись. Потім прийняв стійку і щосили вгатив кулаком у стіну, відвалюючи білу керамічну плитку.

— Ну, що, дух, — нарешті запитав він, різко зупинившись перед Віктором, тоном, який давав зрозуміти, що ось тепер-то все робитиметься по серйозному й не на жарт. — Ти хоч розумієш, що зараз з тобою буде?

— Я-то розумію, — рівно та тихо відповів йому Віктор. — Ти мене зараз або заб’єш на смерть, або не на смерть, одне з двох.

— Правильно! — несподівано зрадів Карпов.

— А ось ти точно не розумієш, що потім буде з тобою…

На простому російському обличчі сержанта навіть з'явилася якась тінь нерозуміння та подиву після цих слів, а Віктор продовжував:

— Тобі в будь-якому разі кінець. Заб’єш на смерть — сядеш у дисбат. А не на смерть… Рано чи пізно дадуть автомат. Перше, що зроблю, — застрелю тебе.

Щось промайнуло в очах цього незграбного Карпова. Вони засмикалися, шукаючи виходу, наче не Віктор, а він сам зараз був затиснутий у кут дужим та розлюченим суперником. Він повірив. На мить його обличчя зобразило навіть якусь тінь дурнуватої посмішки, що супроводжувалася незрозумілим «Ги…». Погляд сержанта Карпова ковзнув по стінах і знову зупинився на Вікторі, а рука зім’яла гімнастерку на його плечі, збираючи тканину в жменю. Проте не було в цьому жесті ніякої рішучості, скоріше навпаки.

— Ну, ладно, дух… — похмуро, з погрозою в голосі сказав він, — ми з тобою потім розберемося…

Служба мало-помалу входила у звичне русло. Десятикілометрові кроси, спорт-тренаж, стрибки та кричуща, непоясненна з погляду цивільної людини дурість на кожному кроці стали життям кожного. Парадоксально, але Вікторові було легше, ніж багатьом іншим — значно підготовленішим фізично. Він не переймався думками — збайдужіння стало ніби захисним екраном, навіть у момент, коли вперше ступав крок з літака в повітряний вир на висоті півтори тисячі метрів. Навколишні вважали, що в рудого непоказного хлопця залізні нерви, хоча насправді все було не так. Нерви були звичайними. Іншою була мотивація.

Поняття «Зоряна» для нього трансформувалося у щось нове. Воно стало абстрактним, віддалилося кудись до межі нереального. Проте саме слово «Зоряна» завжди залишалося з ним, незалежно від бажання, так, що Віктор перестав звертати на це увагу. А все, що відбувалося навколо, сприймав безбарвно, прісно, беземоційно.

Що б не доводилося робити — бігти крос, складати парашут після стрибка чи відпрацьовувати той чи інший елемент рукопашного бою — щойно все закінчувалося, Віктор одразу відчував присутність цього слова. Відтепер воно відігравало роль такого собі індикатора «нормальності» власного стану. Сів, заплющив очі… Еге, воно тут… Отже, системи працюють нормально. Все гаразд.