Олексій Волков - Переможець отримає все

Взвод займався вивченням БМД, засвоював ази керування. Віктор сидів у машині сам, чекаючи на інструктора, який виліз і кудись пропав. Решта солдатів відділення курили назовні. Усі вони вже проходили теоретичну частину цієї справи, й зараз була якраз черга Віктора відпрацьовувати практичні навички.

Несподівано через відчинений люк поруч із ним замість інструктора опустився якийсь майор, а слідом за ним підполковник. Не встиг Віктор збагнути, як належить себе поводити у цій ситуації, коли майор наказав йому, тицьнувши пальцем через відчинене водійське віконце:

— Уперед!

Запустивши мотор, Віктор рушив з місця так, що в тих обох мало не повідлітали назад голови — порівняно з трактором МТЗ ця штука мала в собі силу-силенну й водночас надзвичайну легкість. Вона в буквальному розумінні рила землю гусеницями й летіла вперед. Підполковник вилаявся, а майор сказав, притримуючи фуражку:

— Помалу, орле, встигнемо. Давай зараз наліво й через поле в кінець лощини — бачиш?

— Так точно.

Машина була надзвичайно чутливою, і Віктор, ще в інституті засвоївши навички керування учбовим незграбним трактором, дивувався стрімкості, з якою вона долала горби зарослого бур’янами поля. На такій швидкості дещо важко давалися повороти, й майор незадоволено запитав, коли БМД кілька разів кинуло з боку в бік:

— Ти що, пив учора?

— Нікак нєт, — відповів Віктор, не відриваючись від курсу.

— Зараз я наведу у вас порядок, — не повірив майор. — Чия рота?

— Капітана Полуніна.

Вони, ті двоє, вилізли на горб і, обдивляючись місцевість у біноклі, щось обговорювали щодо майбутніх навчань. Коли повернулися до частини й вилізли з машини, інструктор, козирнувши майорові, отримав невдоволений погляд і зауваження:

— Дивись, кого в машину садиш. Де Полунін? Учора цей орел так банячив, що дотепер заносить. А вже п’ятнадцята скоро.

Той у відповідь спочатку роззявив рота, а потім нерішуче перепитав:

— Хто — цей?

— А я тобі про кого кажу?

— Та… він, наче…

— Що — наче?

— Ще й не вміє… — розвів руками інструктор.

— Чого не вміє? Ти сам, я бачу, не в формі.

— Яке — не в формі, трш-майор? Та я щойно мав з ним перший раз їхати! Так чи ні? — останнє адресувалося Вікторові.

— Так точно.

— Не зрозумів… — тепер уже майор повернувся до нього. — Ти що, вперше БМД вів?

— Так точно.

— Гм… у колгоспі трактористом був? — це було єдиним припущенням, яке могло пояснювати таку вправність у першому в житті водінні цього апарата.

— Нікак нєт.

— А звідки навички?

— З інституту. Машинобудівний. Тракторний факультет.

— Ну ось! — зрадів майор. — Треба знати солдатів, інструкторе! Ти б його до вечора вчив, а він уже вчений! Стоп… — несподівано майор повернувся до Віктора. — Та звідти ж не призивають наче…

— Я покинув.

— Інститут? Що, до армії схотілося? — гиготнув підполковник.

— Так точно.

— От що таке десант! — підколов його майор. — Зрозумів? Не те, що у вас. Прикидаєш? Інститути лишають, щоб до нас потрапити.

І вони пішли, жартуючи й далі, лише майор обернувся й запитав Віктора:

— Як прізвище, орел?

— Середа.

Майор Горових був одним із тих, для кого армія — не просто життя. Швидше — спосіб життя, психологія, релігія і, звичайно, насущний хліб. Він виріс у військових містечках і, закінчивши Рязанське вище десантне училище, побував в Афгані у перші ж роки війни. Горових являв собою такого собі справжнього лицаря сучасного повітряного десанту. Те, чим він займався тепер, з погляду звичайної людини найкраще було б назвати грою у війну. Створивши в підпорядкованій йому частині неофіційний загін особливого призначення, майор служив у своє задоволення. З рання до вечора в них були суцільні військові навчання, які включали в себе все від майже справжнього рукопашного бою до стрільби бойовими майже з усіх видів зброї з обов’язковим «гробленням» військової техніки, далеко не завжди такої, що підлягала списанню. Його хлопці, яких окрім нього більше ніхто не займав, день і ніч бігали, стріляли, робили майже каскадерські трюки на «бетеерах», «беемдешках» та іншій техніці. Він міг підняти їх двічі і тричі серед ночі, відпрацьовуючи бойові виїзди та різні спеціальні навички в нічних умовах.

Товариші по службі між собою вважали його схибленим, дехто позаочі називав контуженим, начальство постійно «наїжджало» за пошкоджену техніку, перевитрати пального та псування військового реманенту. Що вже казати, іноді ставалися й нещасні випадки різного ґатунку. Зате коли насувалися всілякі комісії, паради, про Горових одразу згадували на всіх рівнях, і тоді йому все прощалося. Особливо прославився він під час спільних навчань військ Варшавського договору. Присутнє було вище військове начальство Союзу та співдружніх держав. Його хлопці влаштовували показові бої, трощили цеглу, кидали ножі та саперні лопатки так, що у глядачів перехоплювало подих. Але окрасою програми став такий собі заїзд «беемде» з «бетеером» по пересіченій місцевості. І там було на що подивитися — бойову машину десанту вів сам Горових, і вона переслідувала бронетранспортер «ворога» з його ж команди. Обидві машини виробляли такі піруети на швидкості, здіймаючи фонтани землі та багнюки, що військові лідери соціалізму хапалися за голови. А на кінець заїзду машина Горових таки сконтактувала з бронетранспортером і, елегантно так підкинувши його ззаду, зіпхала у глибоку баюру, де вдаваний супостат був узятий. Воєначальники аплодували стоячи.