Олексій Волков - Переможець отримає все

Худий та змарнілий білявий хлопець, заплющивши очі, мовчки притулився спиною до зелених дощок кузова, що здригався на ямах. Хлопець не реагував взагалі ні на що, наче весь глум та дальня дорога його не стосувалися. За останніх дві доби в цій різнобарвній юрбі до нього наміцно приліпилося глузливе прізвисько «Афганець», але йому було байдуже. Хлопця звали Віктор Середа.

Їх вигрузили у якійсь обгородженій зоні з кількома дерев’яними будинками, схожими на бараки, і після двогодинного очікування повели до бані. Відразу після цього видали форму — просту солдатську, від якої не пахло ніяким ВДВ, і лише смугасті тільняшки говорили про те, що це не є звичайні війська.

Служба почалася з того, що койки виносилися з бараків, розбиралися, після чого там милася підлога. Потім койки збиралися й заносилися назад. Багато хто не розумів, для чого їх розбирати, адже площини навколо було вдосталь, і вони непогано стояли б і так. Але це місце не належало до тих, де слід щось розуміти. Останнє їм пояснювали сержанти, яких на такий барак було п’ять-шість чоловік. Вони не лякали новоприбулих і не поспішали демонструвати з перших днів усі принади явища під назвою «дідівщина», хоча й одразу повитрушували всі рюкзаки молодого поповнення — мовляв, «мамінимі пірожкамі єщо нєделю срать будєтє».

Новобранець Віктор Середа ні з ким не говорив і тихо та справно, хоч і без особливого завзяття, виконував те, що наказували. А коли його ніхто не займав, сідав, де доведеться, і заклякав на місці. Ще на обласному призовному пункті, коли комісія скінчилася й ніхто не збирався повідомляти йому результати відбору, він сам підійшов до полковника, який, вочевидь, був у них головуючим. Запитання було те саме — чи потрапить він до Афганістану. Навіть той, з неприємними очима, здивовано обернувся, здіймаючи брови.

— Аякже, — відповів лисуватий полковник. — Раз просився — то обов’язково. От пройдеш підготовку, за рік станеш вояком, тоді й потрапиш. Таких горобців, як ти, туди не направляють. Тому служи справно.

Отож тепер потрібно було згаяти час. Рік — то й рік, якщо вже інакше не можна. А потім… Те, що буде потім, займало всі його думки. Кожну вільну хвилину він переживав знову й знову один і той самий момент — коли в руках у нього опиниться автомат з повним боєкомплектом, а попереду буде лише ворог. Більше він не хотів від життя нічого. Не тому, що люди в чалмах з вузькими очима зробили йому щось погане. Не тому, що бажав визволити «дружній» афганський народ. І навіть не тому, що хотілося загинути на зло їй, щоб знала…

Природа його бажання була зовсім іншою. Доля познущалася з нього. Познущалася жорстоко, хоч він і не заслужив цього. Вона була безжальною, немилосердною, робила з ним, що хотіла, й не існувало навіть найменшої можливості не те що зарадити собі — хоча б дати їй якусь відповідь. Досі вона, кривдячи його, сама залишалася недосяжною. І лише там з нею можна буде зустрітися в жорстокому, смертельному протистоянні. Нехай вона матиме обличчя навіть бородатого душмана — байдуже чиє. Головне — вона стане вразливою. І тоді він зовсім по-іншому стикнеться з нею, можливо, навіть востаннє в житті. Байдуже, адже воно давно втратило сенс.

Ні, Віктор не повертався подумки до жінки на ім’я Зоряна й не переймався тим, знає вона, що трапилося з ним, чи ні. Хоча ім’я це було присутнє в ньому завжди. Щоправда, тепер воно відступило на другий план, кудись у директорію підсвідомого. Це відбулося того вечора, коли він сам-один довго сидів на могилі матері. Йому однаково було, сумуватиме ця жінка, дізнавшись про свою роль у тому, що сталося з його мамою і ще станеться з ним, чи ні. А відчуття, що вона зараз із кимось, давно втратило ту жахливу болючу гостроту, яка вражала наскрізь його понівечене єство. І це полегшувало очікування моменту, коли нарешті вдасться зробити цей крок — крок до розв’язки.

— Духи, вішайтеся!

Це кричав здоровезний мурмило в тільнику, виглядаючи з вікна другого поверху казарми. На його правому плечі синіло якесь татуювання, й він либився від душі, передбачаючи справжню забаву впродовж останніх півроку своєї служби.

— Духи! Духи приїхали! — лунали крики в казармах і розносилися через роззявлені вікна, примушуючи стискатися серце не одного з числа поповнення, яке зараз проводили строєм по асфальтованих доріжках військової частини.

— Духи, вам кінець! — доносилося ще звідкись.

З усіх вікон висувалися однакові задоволені, ні, просто щасливі пики в тільняшках, на спортмайданчиках припиняли тренуватися. Просто зараз, цієї миті для них, тих, хто називалися дембелями та дідами, починалося справжнє свято — привезли молоде поповнення.