Олексій Волков - Переможець отримає все

— Добрий день, — сказав він з порога. — Я хочу до війська.

— Я радий, — відповів Балуєв. — Як прізвище?

— Середа.

— Молодець, Середа. Схвальне бажання. Прийдеш на призов за два місяці.

— Я хочу зараз.

— А я хочу Софію Ротару, — знизавши плечима сказав майор і загасив недопалок. — А замість цього маю… он — бачив? І ніякої надії. А в тебе навпаки — всі шанси. Зрозумів, боєць?

— Я не можу чекати, — не змигнувши сказав той. — Мені треба зараз, і… я хочу в Афган.

— А… — з розумінням закивав головою воєнком, — дівка покинула? Буде тобі Афган… Погуляй місяць, а потім подумаємо і про Афган… А за той час другу знайдеш, ще й тікатимеш од мене…

— Я вас прошу, — дивлячись у підлогу, повторив той. — Мені треба вже.

— Слухай, соколе ясний… — Балуєв несподівано розлютився. — Іди на хер звідси! Віро! Забери цього голуба, щоб я не бачив! Ну ти диви — ті приїхали, усі жили витягли, тепер ще всякі хорошисти прищаві мізки довбатимуть… Віро!

Загрібши зі столу ключі, він схопив хлопця за плече й потяг із кабінету.

Зранку в майора Балуєва боліла голова, у скронях гупало. Зачинивши дверцята «Волги», він заходив у двері свого кабінету й боковим зором помітив на стільчику під стіною біляве нещасне створіння.

— А це що таке… Віро! А він чому тут? Я ж учора…

— Вікторе Івановичу, я мусила пустити! Та замерз би надворі. Що я, винна, — сів під дверима й нікуди не йде…

— Тьху на вас… Та це що — будинок-інтернат?

— Пробачте… — несподівано озвався хлопець, який досі наче дрімав. — Не сваріть її, я однаково нікуди не піду. Сидітиму до призову, якщо зараз не можна.

— Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? — спересердя Балуєв насилу добирав слова.

— Звідси…

— То йди додому!

— Мені нікуди йти.

— Як — нікуди? В тебе мати є?

— Є.

— А де живеш?

— Гагаріна, двадцять дев'ять.

— То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь.

Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову:

— Виженете — чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду — вас же з роботи виженуть.

За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець — його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві — непорозуміння з батьками або нещасливе кохання.

Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука — жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина.

Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі.

Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою — за серце.

— Ви підіть просто зараз, — напучував її Балуєв, — бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами — сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося — не знаю, але до Афгану зібрався, воювати…

— До Афгану… — бліднучи, лише губами повторила жінка.

Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам…

— Він… же ж… в інституті зараз…

— Який інститут? — військком мимохіть підвищив голос. — Кажу ж вам — третю ніч у мене в коридорі спить!

Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі — тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?!

А військком із почуттям виконаного обов'язку завів мотор своєї машини. Хай там що, а він також був проти, щоб наші хлопці складали голови там невідомо за що. Хвалити Бога, завтра він уже не побачить це навіжене хлоп’я під дверима кабінету. Він не міг знати, що станеться якраз навпаки. Що юний «афганець» і далі ночуватиме під його дверима, ні сном ні духом не знаючи про візит майора до матері, яка, випивши пігулку й накинувши на плечі пальто, не зможе дійти навіть до дверей власного будинку.