Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

І додав:

— Це означає тільки, що безліч великих спекулянтів зараз перекидають свої пакети акцій зі шведських підприємств у німецькі. Отже, завдання якого-небудь журналіста не з полохливих — встановити особи цих фінансових клерків і оголосити їх державними зрадниками. Вони систематично і, можливо, свідомо завдають шкоди шведській економіці в ім’я задоволення корисливих інтересів своїх клієнтів.

А далі «Та, з каналу ТБ-4» помилилася, поставивши саме те запитання, на яке розраховував Мікаель.

— Отже, ви вважаєте, що ЗМІ не несуть ніякої відповідальності?

— Ні, ЗМІ несуть відповідальність найвищою мірою. Протягом як мінімум двадцяти років величезна кількість економічних журналістів залишала діяльність Ханса Еріка Веннерстрьома поза увагою. Вони, навпаки, сприяли піднесенню його престижу, бездумно створюючи з нього ідола. Якби вони ці останні двадцять років чесно робили свою справу, ми б сьогодні не опинились у такій ситуації.

Виступ Мікаеля став переломним моментом в усьому ланцюгу подій. Надалі Еріка Берґер не сумнівалася: саме тієї миті, коли Мікаель так упевнено захищав свої твердження по телебаченню, шведські ЗМІ усвідомили, що його матеріал дійсно, як то кажуть, залізний, і що приголомшливі твердження журналу правдиві, хоча до цього «Міленіум» уже тиждень утримував першість у всіх рейтингах преси. Його позиція зрушила історію.

Після інтерв’ю справа Веннерстрьома непомітно перемістилася з економічних редакцій на столи кримінальних журналістів, що підкреслювало новий підхід до неї редакцій газет і журналів. Раніше репортери-криміналісти украй рідко писали про економічні злочини, за винятком тих випадків, коли йшлося про російську мафію чи контрабанду югославських сигарет. Від них не чекали розслідування заплутаних подій на біржі. Одна з вечірніх газет навіть прислухалася до слів Мікаеля Блумквіста і заповнила два розвороти портретами кількох найбільших біржових маклерів, які саме з усіх сил скуповували німецькі цінні папери. Газета дала загальний заголовок: «Вони продають свою країну». Усім героям матеріалу запропонували прокоментувати висловлені твердження, і всі відмовилися. Проте торгівля акціями того дня значно скоротилася, а кілька маклерів, які побажали виступити прогресивними патріотами, навіть пішли проти течії. Мікаель Блумквіст реготав.

Тиск був таким потужним, що серйозні чоловіки в темних костюмах стурбовано наморщили лоби і, порушивши найважливіше правило такого відокремленого товариства, як вузьке коло фінансистів Швеції, почали висловлюватися про свого колегу. Ні з того ні з сього на екрані телевізора почали з’являтися колишні директори «Вольво», нині пенсіонери, керівники підприємств і банків, які відповідали на запитання, намагаючись мінімізувати шкідливі наслідки. Всі розуміли серйозність ситуації, необхідність швидко дистанціюватися від «Веннерстрьом груп» і в разі потреби позбутися їхніх акцій. Веннерстрьом (стверджували вони майже в один голос) все-таки не був справжнім промисловцем і не до кінця визнавався членом їхнього «клубу». Хтось пригадав, що він, по суті, був простим роботягою, хлопцем з Норрланда, у якого, можливо, просто голова запаморочилася від успіху. Хтось описував його дії як «особисту трагедію». Інші заявили, що вже багато років ставилися до Веннерстрьома з недовірою — він був занадто хвалькуватий і взагалі чванько.

Протягом наступних тижнів, у міру того як документи «Міленіуму» розглядалися і збиралися докупи, імперію Веннерстрьома, що складалася з сумнівних компаній, почали пов’язувати з центром міжнародної мафії, який займався всім — від нелегальної торгівлі зброєю і відмивання грошей від південноамериканської торгівлі наркотиками до проституції в Нью-Йорку, і, непрямо, навіть із сексуальною експлуатацією дітей у Мексиці. Одна з компаній Веннерстрьома, зареєстрована на Кіпрі, наробила багато галасу, коли виявилося, що вона намагалася купувати на чорному ринку України збагачений уран. Здавалося, скрізь почали спливати різні сумнівні офшорні компанії з невичерпного запасу Веннерстрьома, причому в украй непривабливому світлі.

Еріка Берґер вважала, що книга про Веннерстрьома стала кращою з усього, написаного Мікаелем. Стилістично вона була не надто рівною, а щодо мови часом навіть поганою — на правку просто забракло часу, — та Мікаель у ній розплачувався за старі образи, і вся книга дихала люттю, і це не міг не відчути кожен читач.