Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Ліберальна ранкова газета прокоментувала гарячі новини бунтівного журналу в передовій статті, яку її головний редактор заздалегідь написав особисто. Увечері, коли в ефір вийшли новини каналу ТБ-4, головний редактор саме був на гостині й відкинув думку секретаря редакції, який гарячково намагався повідомити його телефоном, що в твердженнях Блумквіста «можливо, щось є». При цьому він сказав фразу, що стала згодом класичною: «Нісенітниця — наші економічні журналісти вже давно б це виявили». Унаслідок цього передовиця ліберального головного редактора виявилася єдиним медійним голосом у країні, що буквально розгромив твердження «Міленіуму». У ній були такі слова, як «переслідування особи, брудна кримінальна журналістика», і вимоги «вжити заходів проти висловів, які підлягають кримінальному покаранню, на адресу шанованих громадян». Щоправда, на цьому участь головного редактора в дебатах і закінчилася.

Уночі редакція «Міленіуму» була заповнена повністю. Планувалося, що там залишаться тільки Еріка Берґер і новий відповідальний секретар Малін Ерікссон, щоб відповідати на можливі дзвінки. Проте о десятій вечора на місці як і раніше перебували всі співробітники, до яких ще додалися як мінімум четверо колишніх товаришів по службі та шість журналістів, що постійно публікувалися тут. Опівночі давній приятель з вечірньої газети надіслав Крістерові Мальму попередній примірник числа, де справі Веннерстрьома було присвячено шістнадцять сторінок із загальною рубрикою «Фінансова мафія», — і Крістер відкоркував пляшку ігристого вина. Коли наступного дня вийшли вечірні газети, у ЗМІ почався бум небаченого масштабу.

Відповідальний секретар редакції Малін Ерікссон зробила висновок, що в «Міленіумі» їй буде добре.

Протягом наступного тижня шведські біржі лихоманило — справу почала розслідувати фінансова поліція, підключилися прокурори, і розгорнулася панічна діяльність із продажу. Через два дні після викриття справа Веннерстрьома вийшла на урядовий рівень, що змусило висловлюватися міністра економіки.

Цей бум не означав, що ЗМІ проковтнули твердження «Міленіуму» без критичних запитань — для цього викриття були надто серйозними. Але на відміну від першої справи Веннерстрьома, цього разу «Міленіум» зміг надати надзвичайно переконливі докази: електронну пошту самого Веннерстрьома, копії вмісту його комп’ютера, включаючи балансові звіти по таємних банківських рахунках на Кайманових островах і в двох дюжинах інших країн, секретні угоди та інші речі, тримати які на своєму жорсткому диску така велика дурниця, що більш обережний бандит ніколи в житті цього не зробив би. Невдовзі стало зрозуміло: якщо матеріали «Міленіуму» дійдуть до апеляційного суду — а всі сходилися на тому, що справа рано чи пізно повинна там опинитися, — то в шведському фінансовому світі лусне найбільша мильна булька з часів краху Креґера в 1932 році. На тлі справи Веннерстрьома навіть скандальне банкрутство «Ґотабанкен» та афери інвестиційної компанії «Трустор», [68] У 1997 р. компанія пограбувала підприємства на суму понад 600 мільйонів крон — найбільше пограбування в історії Швеції. що досі привертали загальну увагу, втратили свою значущість. Це було шахрайство таких масштабів, що ніхто навіть не наважувався висловлювати припущення про те, скільки окремих порушень закону було вчинено.

Уперше в шведській економічній журналістиці вживалися такі слова, як «систематична злочинна діяльність, мафія і панування гангстерів». Веннерстрьом та його найближче оточення, яке становили молоді біржові маклери, співвласники та одягнені в костюми від Армані адвокати, описувалися як звичайнісінька шайка грабіжників банків або наркоділків.

У перші дні цієї бурі в засобах масової інформації Мікаель Блумквіст залишався в тіні. Він не відповідав на листи і був недоступний телефоном. Усі редакційні коментарі надавала Еріка Берґер, яка муркотіла, як кішка, коли її інтерв’ювали центральні шведські ЗМІ і впливові місцеві газети, а також зарубіжні, кількість яких поступово зростала. Щоразу, коли її запитували про те, як «Міленіуму» вдалося заволодіти всією цією, надзвичайно особистою документацією для внутрішнього користування, вона із загадковою усмішкою, яка насправді правила за димову завісу, відповідала: «Ми, зрозуміло, не можемо розкривати своє джерело».

Коли її запитували, чому ж минулорічне викриття Веннерстрьома обернулося таким фіаско, вона напускала ще більшого туману. Еріка ніколи не брехала, але, можливо, не завжди була цілком відвертою. Не для друку, коли в неї не тримали перед носом мікрофон, вона кинула кілька загадкових реплік, які, коли скласти їх разом, наводили на надто поспішні висновки. Тому й народилася чутка, що швидко розрослася до колосальних масштабів, згідно з якою Мікаель Блумквіст відмовився від захисту в суді і добровільно пішов на тюремне покарання та великий штраф, бо інакше його документи неминуче призвели б до розкриття джерела. Його порівнювали з відомими американськими колегами, що мали за краще потрапити до в’язниці, ніж розкрити джерело інформації, і описували як героя, в таких лестивих висловах, що він ніяковів. Проте спростовувати це непорозуміння наразі було не варто.