Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Ти захоплюєшся батьком.

— Це він мене навчив. Він залучив мене, коли мені було чотирнадцять.

— Уддевалла. Леа Персон.

— Саме так. Я був присутній. Тільки дивився, але був присутній.

— Шістдесят четвертий, Сара Вітт з Роннебю.

— Мені було шістнадцять. Я тоді вперше оволодів жінкою. Готфрід мене вчив. І задушив її саме я.

«Він хвастається. Боже правий, ну й сімейка», — подумав Мікаель.

— Ти ж розумієш, що це ненормально?

Мартін Ванґер злегка знизав плечима:

— Думаю, тобі не зрозуміти божественності відчуття цілковитої влади над життям і смертю людини.

— Мартіне, ти маєш насолоду від того, що катуєш і вбиваєш жінок.

Керівник концерну на хвилину задумався, втупившись в одну цятку на стіні позаду Мікаеля, а потім посміхнувся своєю чарівною, сяючою усмішкою:

— Взагалі-то я так не думаю. Якщо вдумливо проаналізувати мій стан, то я швидше серійний ґвалтівник, ніж серійний убивця. Насправді я серійний викрадач. Убивство стає, так би мовити, неминучим наслідком, бо мені ж потрібно замести сліди. Ти мене розумієш?

Мікаель не знав, що йому відповідати, і лише кивнув головою.

— Звичайно, суспільство моїх дій не схвалює, але мій злочин є в першу чергу злочином проти умовностей суспільства. Мої гості вмирають тільки аж у кінці, коли вони мені надокучають. Завжди захопливо спостерігати їх розчарування.

— Розчарування? — здивовано перепитав Мікаель.

— Авжеж. Розчарування. Вони думають, що виживуть, якщо мені догоджатимуть. Вони підладжуються під мої правила. Починають довіряти мені, встановлювати зі мною дружні взаємини і до останнього сподіваються, що дружба чогось варта. Розчарування виникає, коли вони раптом виявляють, що їх обдурили.

Мартін Ванґер обійшов навколо столу й обіперся на сталеву клітку.

— Тобі, з твоїми міщанськими умовностями, ніколи цього не збагнути, але головний інтерес полягає в плануванні викрадення. Тут не можна діяти імпульсивно — хто так чинить, завжди попадається. Це ціла наука, в цьому ділі треба враховувати тисячу деталей. Мені треба знайти здобич і дізнатися про її життя геть усе. Хто вона? Звідкіля? Як я можу до неї добратися? Як мені треба триматися, щоб опинитися із здобиччю сам на сам, не розкривши свого імені, щоб воно не виявилося потім у якому-небудь поліцейському розслідуванні?

«Припини», — подумав Мікаель.

Мартін Ванґер обговорював викрадання і вбивства майже в академічному стилі, мовби викладав свою особливу точку зору з якогось езотеричного теологічного питання.

— Тебе це справді цікавить, Мікаелю?

Він нахилився і поплескав Мікаеля по щоці. Його дотик видався обережним, майже ніжним.

— Ти ж розумієш, що закінчитися це може тільки одним. Ти не проти, якщо я закурю?

Мікаель помотав головою.

— Можеш навіть пригостити мене сигаретою, — відповів він.

Мартін Ванґер задовольнив його бажання. Він запалив дві сигарети й обережно вклав одну з них Мікаелеві між губи, дав йому затягнутися і вийняв.

— Дякую, — автоматично сказав Мікаель.

Мартін Ванґер знову засміявся:

— От бачиш. Ти вже почав пристосовуватися до принципів покірливості. Я тримаю твоє життя в своїх руках, Мікаелю. Ти знаєш, що я можу вбити тебе будь-якої миті. Ти благав мене трохи поліпшити якість твого життя і вдався для цього до раціонального аргументу, додавши трохи лестощів. І дістав винагороду.

Мікаель згідливо кивнув. Його серце калатало майже нестерпимо.

О чверть на дванадцяту Лісбет Саландер, перегортаючи сторінки, пила воду зі своєї пластикової пляшки. На відміну від Мікаеля вона не похлинулася, а лише витріщила очі, виявивши ще одну прив’язку.

Клац!

Протягом двох годин вона переривала журнали, призначені для персоналу концерну «Ванґер» в усіх кінцях світу. Головний журнал називався просто «Інформація про підприємство» і був прикрашений логотипом концерну — розмаюваним вітром шведським прапором на флагштоку у вигляді стріли. Журнал був явно випущений рекламним відділом штабу концерну і вселяв співробітникам переконання, що всі вони є членами однієї великої родини.

Під час спортивних канікул, у лютому 1967 року, Хенрік Ванґер зробив широкий жест, запросивши п'ятдесят службовців головного офісу поїхати з сім ями на тиждень покататись на лижах до Хер’єдалена. [58] Північно-західна провінція Швеції. Це було знаком вдячності за виконану роботу, позаяк у попередньому році концерн добився рекордного результату. Групу супроводжував співробітник PR-відділу, котрий підготував репортаж із знятої для співробітників лижної бази.