Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Відповідай, — мовив Мартін Ванґер крижаним голосом.

— Я думаю. Лісбет знає приблизно стільки ж, скільки і я, можливо, навіть більше. Так, швидше за все, більше. Вона кмітлива. Наприклад, Лену Андерссон долучила до цієї справи вона.

— Лену Андерссон? — Мартін Ванґер був явно збентежений.

— Сімнадцятилітню дівчину, яку ти замучив до смерті в Уппсалі в лютому шістдесят шостого року. Не кажи, що ти її забув.

Погляд Мартіна Ванґера прояснився, на обличчі відбилося потрясіння, вперше за цей вечір. Він і в думці не мав, що хтось розкопає той випадок, — Лена Андерссон не згадувалася в телефонній книжці Харієт.

— Мартіне, — сказав Мікаель найтвердішим голосом, на який був здатний. — Мартіне, все кінчено. Мене ти можеш убити, але для тебе все кінчено. Дуже багато людей уже в курсі, і цього разу ти попався.

Мартін Ванґер зірвався на рівні і знову почав ходити по кімнаті. Раптом він ударив кулаком у стіну.

«Я мушу пам’ятати, що в нього мізки звихнуті, — нагадав собі Мікаель. — Кішка. Він міг принести кішку сюди, але подався з нею до сімейного склепу. Він діє не найраціональнішим чином».

Мартін Ванґер обернувся до нього:

— Я думаю, ти брешеш. Що-небудь знаєте тільки ви із Саландер. Ви ні з ким не говорили, інакше поліція вже була б тут. Одна гарна пожежа в гостьовому будиночку — і ніяких доказів не залишиться.

— А якщо ти помиляєшся?

Мартін раптом посміхнувся:

— Якщо я помиляюся, тоді це справді кінець. Але я так не думаю. Я ставлю на те, що ти блефуєш. А який у мене вибір? — Він задумався. — Слабкою ланкою є тільки ця чортова сучка. Мені необхідно її знайти.

— Вона вдень поїхала до Стокгольма.

Мартін Ванґер засміявся:

— Он як. Чому ж вона у такому разі просиділа весь вечір в архіві концерну?

Серце в Мікаеля закалатало з подвоєною частотою.

«Він знав. Він весь час знав».

— Правильно. Вона збиралася зайти до архіву, а потім їхати до Стокгольма, — відповів Мікаель якомога спокійніше. — Я не думав, що вона так надовго затримається.

— Кінчай. Завідувачка архіву повідомила мені, що Дірк Фруде дозволив Саландер сидіти там скільки завгодно. Це означає, що вночі вона повернеться додому. Охоронець має зателефонувати мені, коли вона вийде з офісу.

Мартін Ванґер схилився й обшукав кишені Мікаеля, в одному з яких знайшовся ключ від будиночка.

— Це ви добре придумали, поміняти замок, — зауважив він. — Я займуся твоєю подружкою, коли вона прийде додому.

Мікаель не відповів. Він пригадав, що Мартін Ванґер у ході конкурентної боротьби набув великого досвіду ведення переговорів, а значить, з блефом йому доводилося мати справу й раніше.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо все це? — Мікаель обвів поглядом кімнату.

Мартін Ванґер нахилився, сунув руку Мікаелю під підборіддя й підвів голову так, що їхні погляди зустрілися.

— Бо це так легко, — сказав він. — Жінки зникають весь час. Вони нікому не потрібні. Іммігрантки. Шльондри з Росії. Через Швецію щороку проходять тисячі людей.

Він відпустив Мікаелеву голову й підвівся, майже пишаючись тим, що може продемонструвати. Слова Мартіна Ванґера вразили Мікаеля, як удар кулаком.

«Боже! Ця загадка не залишилася в минулому. Мартін Ванґер вбиває жінок і сьогодні. І я, в цілковитому невіданні, ускочив просто…»

— Зараз у мене в гостях нікого немає. Але тобі, можливо, цікаво буде дізнатися, що, поки ви з Хенріком взимку й весною розводити теревені, тут сиділа дівчина. Її звали Ірина, вона приїхала з Білорусі. Коли ти в мене вечеряв, вона сиділа замкнута в цій клітці. Приємна була вечорина.

Мартін Ванґер усівся на стіл і став баламкати ногами. Мікаель заплющив очі. Він раптом відчув печію і почав швидко ковтати.

— Що ти робиш з тілами?

— У мене тут, прямо внизу, біля пристані стоїть яхта. Я відвожу їх далеко в море. На відміну від батька я не залишаю після себе ніяких слідів. Але він теж був спритняга. Він знаходив своїх жертв по всій Швеції.

Шматочки мозаїки почали ставати на свої місця. Готфрід Ванґер. Із сорок дев’ятого по шістдесят п’ятий. У шістдесят шостому естафету прийняв Мартін Ванґер, в Уппсалі.