Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Це гарна думка. Проте, наскільки я розумію, вже вирішено, що наступне засідання правління відбудеться тільки в серпні.

— Я знаю, але, можливо, нам слід перенести його ближче.

Мікаель увічливо посміхнувся:

— Можливо, але ви звертаєтеся не за адресою. Зараз я до правління «Міленіуму» не входжу. Я покинув журнал у грудні і не маю ніякого впливу на рішення правління. У цій справі вам краще звернутися до Еріки Берґер.

Такої відповіді Мартін Ванґер не чекав. Трохи подумавши, він устав.

— Ви, звичайно, маєте рацію. Я з нею поговорю.

На прощання він поплескав Мікаеля по плечу і попрямував до машини.

Мікаель задумливо дивився йому вслід. Нічого конкретного сказано не було, але в повітрі вочевидь нависла загроза. Мартін Ванґер поклав на шальку терезів «Міленіум».

Через деякий час Мікаель налив собі ще горілки і взявся до книжки Вел Макдермід.

Близько дев’ятої з’явилася плямиста кішка і потерлася об його ноги. Він підняв її до себе на коліна і почухав за вухами.

— Значить, будемо нудьгу розганяти святкового вечора удвох, — сказав він.

Коли почали падати перші краплі дощу, він увійшов до будинку і ліг спати. Кішка зволіла залишитись на вулиці.

Лісбет Саландер витягла з підвалу свій мотоцикл і присвятила святковий день його ґрунтовній перевірці. «Кавасакі» з двигуном у сто двадцять п’ять кубів був, можливо, не найкрутіший мотоцикл на світі, але він належав їй, і вона вміла з ним поводитися. Саландер власноручно перебрала його гайку за гайкою, довівши до ладу скільки було змога і навіть трохи більше можливого.

Після обіду вона надягла шолом і шкіряний комбінезон і поїхала до лікарні «Еппельвікен», де провела вечір у парку разом з матір’ю. Вона відчувала деякий неспокій і докори совісті. Мати здавалася неуважнішою, ніж будь-коли. За проведених разом три години вони перекинулися лише кількома словами, і в неї залишилося враження, що мати не розуміє, з ким розмовляє.

Мікаель витратив кілька днів на те, щоб вирахувати машину, маркування якої включало б літери «АС». Добряче помучившись і врешті-решт проконсультувавшись із колишнім автомеханіком з Хедестада, він вияснив марку машини: «форд Англія» — посередня модель, про яку він раніше і не чув. Потім він зв’язався із службовцем з бюро реєстрації автотранспорту і спробував замовити список усіх «фордів Англія», які в 1966 році мали реєстраційні номери «АСЗ» з чимось. Але йому відповіли, що подібні археологічні розкопки в реєстрі, очевидно, можливі, проте забрали б дуже багато часу і до того ж ця інформація до певної міри закрита.

Тільки через кілька днів після свят Мікаель знову позичив «вольво» і вирушив на північ дорогою Е-4. Він ніколи не любив швидкої їзди і вів машину спокійно. Перед самим херньосандським мостом він зупинився і випив кави в кондитерській Вестерлунда.

Наступну зупинку він зробив в Умео, де заїхав у мотель і з’їв комплексний обід. Купивши автомобільний атлас, він дістався до Шеллефтео, звідки звернув ліворуч, до Нуршьо. До шостої години він був на місці і зупинився в готелі «Нуршьо».

Пошуки він почав прямо з раннього ранку. У телефонному довіднику деревообробної фабрики не виявилось, а дівчина років двадцяти, що сиділа за стійкою адміністратора, про таке підприємство ніколи не чула.

— У кого б мені запитати?

На секунду розгубившись, дівчина просяяла і сказала, що зателефонує батькові. Через дві хвилини вона повернулася з повідомленням, що деревообробну фабрику в Нуршьо закрили в 80-ті роки. Якщо Мікаелю хочеться поговорити з кимось, хто знає про підприємство більше, йому варто звернутися до такого собі Бурмана, котрий працював там майстром, а зараз живе на вулиці Сульвендан.

Нуршьо виявилося маленьким містечком, і головна вулиця, вдало названа Стурґатан, тобто Велика вулиця, пронизувала його наскрізь. Тут розміщувалися крамниці, а на паралельних вулицях — житлові будинки. На в’їзді до Нуршьо зі східного боку були невеликий промисловий район і конюшня; на виїзді на захід містилася надзвичайно гарна церква. Мікаель відзначив, що свої храми в містечку мали місіонери і п’ятдесятники. Афіша на дошці оголошень автобусної зупинки рекламувала музей полювання і лижного спорту. Стара афіша повідомляла про те, що на святах тут співала Вероніка. З кінця в кінець містечко можна було пройти приблизно за двадцять хвилин.

Вулиця Сульвендан лежала за п’ять хвилин ходу від готелю і складалася з приватних будинків. На дзвінок Мікаеля Бурман не відчинив. Було пів на десяту, і Мікаель вирішив, що господар або пішов на роботу, або — якщо він на пенсії — просто подався у своїх справах.