Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

У коридорі його очікував Бірґер Ванґер. Коли Мікаель вийшов, той зупинив його, поклавши руку йому на плече:

— Я хочу, щоб ви більше не турбували Хенріка. Він тяжко хворий, і його не можна турбувати і хвилювати.

— Я розумію ваше занепокоєння і розділяю його. Я не буду хвилювати Хенріка.

— Всі розуміють, що Хенрік найняв вас, аби посприяти йому в його маленькому хобі… щодо Харієт. Дірк Фруде сказав, що перед тим, як у Хенріка стався інфаркт, він дуже розхвилювався під час однієї з розмов із вами. Дірк сказав, ніби ви думаєте, що спровокували інфаркт.

— Більше я так не думаю. У Хенріка Ванґера було велике звапніння судин. Він міг дістати інфаркт, усього лише відвідавши вбиральню. Адже вам це зараз теж відомо.

— Я хочу мати цілковиту інформацію про всі ці дурниці. Ви копирсаєтеся в справах моєї родини.

— Як я вже говорив, я працюю на Хенріка. А не на родину.

Бірґер Ванґер явно не звик до того, щоб йому показували дулю. Він якийсь час дивився на Мікаеля поглядом, який мав, очевидно, вселяти тремтіння, але в основному робив його схожим на напиндюченого лося. Потім Бірґер Ванґер розвернувся і пройшов у Хенрікову палату.

Мікаелю стало смішно, але він стримався. Було б недоречним сміятися в коридорі лікарні поряд з палатою, де Хенрік бореться зі смертю. Та Мікаелю раптом згадалася книжка Леннарта Хюланда з віршами про кожну літеру абетки: у 60-х роках її читали для дітей по радіо, і він, з якоїсь незрозумілої причини, завчив її напам’ять, коли вчився читати і писати. У пам’яті спливла строфа про літеру «Л»: «Лось у лісі сам зостався, він стояв і посміхався».

Виходячи з лікарні, Мікаель зіткнувся ніс у ніс із Сесілією Ванґер. Він багато разів намагався дзвонити їй на мобільний телефон після її повернення з перерваної відпустки, але вона не відповідала. Щоразу, як він намагався зайти до неї, її не було вдома.

— Привіт, Сесіліє, — сказав він. — Прийми моє співчуття з приводу Хенріка.

— Дякую, — кивнувши, відповіла вона.

Мікаель спробував зрозуміти, в гуморі вона чи ні, але не вловив з її боку ні тепла, ні холоду.

— Нам треба поговорити, — сказав він.

— Вибач, що я відшила тебе таким робом. Я розумію, що ти злишся, але зараз я сама не своя.

Мікаель здивовано закліпав, але потім зрозумів, на що вона натякає. Він поквапно узяв її за руку і посміхнувся:

— Зажди, ти мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не серджуся на тебе. Я сподіваюся, що ми можемо залишатися друзями, але якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися… якщо ти так вирішила, то я готовий це прийняти.

— Я погано вмію зберігати стосунки, — сказала вона.

— Я теж. Давай вип’ємо кави? — Він кивнув у бік лікарняного кафетерію.

Сесілія Ванґер завагалася:

— Ні, не сьогодні. Я хочу провідати Хенріка.

— Гаразд, але мені все-таки необхідно з тобою поговорити. Суто про справу.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилась вона.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися, ну, коли ти прийшла до мене в січні? Я сказав, що та наша розмова буде не для преси і що коли мені доведеться ставити тобі справжні питання, я попереджу. Це стосується Харієт.

Обличчя Сесілії Ванґер раптом спалахнуло злістю.

— Клятий покидьок!

— Сесіліє, я виявив речі, про які мені просто необхідно з тобою поговорити.

Вона відступила на крок.

— Ти хіба не розумієш, що всі ці ідіотські пошуки клятої Харієт для Хенріка всього лише працетерапія? До тебе що, не доходить, що він там зараз, можливо, вмирає? І останнє, чого він потребує, так це щоб його знову хвилювали і вдихали в нього примарні надії.

Вона замовкла.

— Можливо, для Хенріка це і хобі, але я зараз відшукав більше нового матеріалу, ніж хто-небудь виявив за останні тридцять п’ять років. У розслідуванні існують відкриті питання, і я працюю над ними за завданням Хенріка.

— Якщо Хенрік помре, всьому цьому проклятому розслідуванню миттю настане кінець. Тоді тебе відразу ж звідси викинуть, — сказала Сесілія Ванґер і пройшла повз нього.

Все було зачинено. Хедестад практично весь спорожнів, а населення, схоже, роз’їхалося святкувати день літнього сонцестояння на свої дачі. Під кінець Мікаель усе ж таки надибав працююче кафе при міському готелі, де зміг замовити каву з бутербродом і почитати вечірні газети. Нічого суттєвого в світі не сталося.

Він відклав газети і задумався про Сесілію Ванґер. Ні Хенрікові, ні Діркові Фруде він не розповідав про те, що вікно в кімнаті Харієт відчинила саме вона. Він боявся накликати на неї підозру, і менш за все йому хотілося нашкодити їй. Але рано чи пізно це питання доведеться поставити.