Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Вони снідали мовчки, розглядаючи одне одного із взаємною цікавістю. З’ївши свій бейгл, вона додала ще й половину вегетаріанського, що залишилася. Потім узяла з підвіконня пом’яту пачку і витягнула сигарету.

— Гаразд, дещо мені тепер відомо, — сказав він, порушивши мовчанку. — Я, можливо, не так добре вмію вивчати особисті обставини, як ти, але проте тепер знаю, що ти не належиш до веганів [48] Ревні вегетаріанці. і не страждаєш на анорексію, як гадав Дірк Фруде. Я занесу ці відомості до свого звіту про тебе.

Саландер здивовано розплющила очі, але, поглянувши на його обличчя, зрозуміла, що він з неї жартує. У нього був такий веселий вигляд, що вона не втрималася і відповіла йому кривою посмішкою. Ситуація виглядала на рідкість дико. Саландер відсунула тарілку. Погляд його здавався доброзичливим, і вона вирішила, що він, мабуть, не лиха людина, хоч би ким він там був. У проведеному нею дослідженні його особи теж ніщо не вказувало на те, що він лиходій, здатний жорстоко поводитися зі своїми подружками, чи щось подібне. Адже це вона знає про нього все, а не навпаки, пригадала вона. А знання — це влада.

— Чого ти смішки строїш? — спитала вона.

— Пробач. Я, взагалі-то, не планував з’явитися тут саме таким чином і не збирався тебе лякати. Але бачила б ти своє обличчя, коли відчинила мені двері. Воно було незрівнянним, і я не встояв перед спокусою трохи тебе підштрикнути.

Повисла мовчанка. На свій подив Лісбет Саландер раптом відчула, що товариство непроханого гостя здається їй приємним — або, в усякому разі, не огидним.

— Розглядай це як жахливу помсту за те, що ти копирсалася в моєму особистому житті, — весело сказав він. — Ти мене боїшся?

— Ні, — відповіла Саландер.

— Чудово. Я тут не для того, щоб заподіяти тобі біль чи влаштувати скандал.

— Якщо ти спробуєш заподіяти мені біль, я тебе покалічу. Серйозно.

Мікаель огледів її. Зросту в ній було трохи більше півтора метра, і навряд чи вона змогла б щось протиставити йому, якби він увірвався до неї в квартиру з метою вчинити насильство. Проте в її очах читався самий лише спокій.

— Це неактуально, — сказав він нарешті. — У мене немає ніякого лихого наміру. Мені треба з тобою поговорити. Якщо хочеш, щоб я пішов, тільки скажи. — Він на секунду задумався. — Все це здається забавним до… тьху! — Він урвав фразу.

— Що?

— Не знаю, наскільки розумно це прозвучить, але ще чотири дні тому я навіть не знав про твоє існування. Потім я прочитав те, що ти про мене написала. — Він попорпався в сумці і знайшов звіт. — Це далеко не тільки розважальне читання.

Він замовк і якийсь час дивився в кухонне вікно.

— Можна попросити у тебе сигарету?

Вона кинула йому пачку.

— Ти сказала, що ми одне одного не знаємо, а я відповів, що, звичайно, знаємо. — Він показав на звіт. — Я поки не зміг за тобою угнатися — провів лише маленьку рутинну перевірку, щоб добути твою адресу, рік народження і таке інше, — але ти про мене безумовно знаєш більш ніж досить. Причому багато такого, що має суто особистий характер і відомо тільки моїм найближчим друзям. А зараз я сиджу у тебе на кухні і їм з тобою бейгли. Ми познайомилися тільки півгодини назад, а в мене раптом виникло відчуття, що ми знайомі вже кілька років. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Вона кивнула.

— У тебе гарні очі, — сказав він.

— А у тебе добрі очі, — відповіла вона.

Він не міг зрозуміти, іронізує вона чи ні. Знову запала мовчанка.

— Для чого ти тут? — нарешті спитала вона.

Калле Блумквіст — вона пригадала його прізвисько і стримала в собі бажання вимовити його вголос — раптом зробився серйозним. У його погляді з’явилася втома. Самовпевненість, з якою він до неї ввірвався, зникла, і Саландер зробила висновок, що дурникування скінчилося або, принаймні, відкинуте геть. Тепер він уважно розглядав її, серйозно і вдумливо. Їй було невідомо, що коїться у нього в голові, але вона відразу відчула, коли його візит набув серйознішого відтінку.

Лісбет Саландер усвідомлювала, що спокійною тільки прикидається і не цілком володіє собою. Абсолютно несподіваний візит Блумквіста змусив її пережити потрясіння, якого вона ніколи раніше не відчувала у зв’язку зі своєю роботою. Вона заробляла собі на хліб, шпигуючи за людьми. Те, що вона робила для Драґана Арманського, вона, власне кажучи, не вважала справжньою роботою, швидше якимось досить трудомістким хобі.

Як вона вже давно з’ясувала, річ уся в тому, що їй подобалося копирсатися в житті інших людей і розкривати таємниці, які ті намагаються приховувати. У тій чи іншій формі вона робила це стільки, скільки себе пам’ятала. І робила це й далі до цього дня, і не тільки за завданням Арманського, але іноді й просто для власної втіхи. Це давало їй відчуття п’янкого внутрішнього задоволення, — як у складній комп’ютерній грі, лише з тією різницею, що тут мова йшла про живих людей. А зараз раптом її хобі сиділо на кухні і пригощало її бейглами. Ситуація здавалася вершиною абсурду.