Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

«На відміну від мене, який викликав цю катастрофу», — подумав Мікаель.

Нарешті він набрався духу й увійшов до напівпорожньої редакції. Еріка сиділа в своєму кабінеті, притиснувши до вуха слухавку. Окрім неї на робочих місцях були ще двоє. Моніка Нільссон, тридцяти семи років, була журналістом загального профілю, спеціалізувалася на висвітленні політичних подій і була, мабуть, найдосвідченішим циніком з усіх відомих Мікаелю людей. Вона пропрацювала в «Міленіумі» дев’ять років, і їй тут дуже подобалося. Хенрі Кортез, двадцяти чотирьох років, був наймолодшим в редакції; він два роки тому з'явився у них як практикант, відразу після Вищої школи журналістики, і заявив, що хоче працювати тільки в «Міленіумі». Взяти його до штату Еріці не дозволяв бюджет, але вона запропонувала йому стіл в одному з кутків і постійно забезпечувала роботою.

Побачивши Мікаеля, обоє радісно вигукнули. Його поцілували в щоку і поплескали по спині. Вони відразу запитали, чи не збирається він повертатися на роботу, і розчаровано зітхнули, коли він пояснив, що його відрядження до Норрланда триватиме ще півроку і що він зайшов тільки побачитися й поговорити з Ерікою.

Еріка теж була рада його бачити, налила кави і зачинила двері кабінету. Насамперед вона спитала про стан Хенріка Ванґера. Мікаель пояснив, що отримує відомості виключно від Дірка Фруде; за словами адвоката, стан старого тяжкий, але поки він живий.

— Що ти робиш у місті?

Мікаель раптом зніяковів. Він був у «Мілтон сек’юриті», всього за кілька кварталів од редакції, і зайшов сюди, просто піддавшись пориванню. Як він став би пояснювати Еріці, що найняв приватного консультанта, який не так давно зламував його комп’ютер? Тому Мікаель знизав плечима і сказав, що йому довелося приїхати до Стокгольма у справі, пов’язаній з Ванґером, і що він мусить відразу ж повертатися назад. Він спитав, як справи в редакції.

— Є гарні новини — обсяг реклами і кількість передплатників зростають і далі. Але разом з цим на обрії розростається одна неприємна хмарка.

— Тобто?

— Я турбуюся з приводу Янне Дальмана.

— Ну, звичайно.

— Мені довелося поговорити з ним у квітні, відразу після того, як ми повідомили, що Хенрік Ванґер став співвласником. Не знаю, чи він погано до всього ставиться просто через характер, чи тут щось серйозніше. Чи не веде він якусь гру?

— Що сталося?

— Я йому більше не довіряю. Коли ми підписали угоду з Хенріком Ванґером, нам з Крістером треба було вибрати: або негайно інформувати всю редакцію про те, що тепер ми вже напевно не закриємося до осені, або…

— Або інформувати співробітників вибірково.

— Саме так. Можливо, я ненормальна, але мені не захотілося ризикувати тим, що Дальман може проговоритися. Тому ми вирішили інформувати всю редакцію того ж дня, коли про угоду буде оголошено офіційно. Тобто ми мовчали більш як місяць.

— І що потім?

— Ну, це була перша гарна новина за рік. Усі чманіли від щастя, окрім Дальмана. Розумієш, ми ж не найбільша редакція в світі. В результаті троє людей раділи, плюс практикант, а один страшенно розсердився на те, що ми не повідомили про угоду раніше.

— Деяка підстава в нього була…

— Я знаю. Але річ у тому, що він і далі день у день скиглив на цю тему, і настрій у редакції різко впав. Через два тижні я викликала його до себе в кабінет і пояснила, що не довіряла йому і не хотіла, щоб він проговорився, і саме тому не інформувала всю редакцію.

— Як він це сприйняв?

— Звичайно, дуже образився і розсердився. Я не відступилась і висунула ультиматум: або він візьме себе в руки, або хай починає шукати іншу роботу.

— І що він?

— Він узяв себе в руки. Але тримається осібно, між ним і рештою редакції відчувається напруженість. Крістер його терпіти не може і не приховує цього.

— У чому ти підозрюєш Дальмана?

Еріка зітхнула:

— Не знаю. Ми прийняли його на роботу рік тому, коли вже почали колотнечу з Веннерстрьомом. Довести я нічого не можу, але мені здається, що він працює не на нас.

Мікаель хитнув головою:

— Можливо, ти маєш рацію.

— Можливо, він просто гівнюк, який потрапив не на своє місце і смердить на всю редакцію.

— Може, й так. Але я згоден з тобою — ми даремно взяли його на роботу.

Двадцятьма хвилинами пізніше Мікаель уже їхав на північ машиною, яку позичив у дружини Дірка Фруде. Своїм «вольво» двадцятилітньої давності вона все одно не користувалась, і Мікаелю запропонували брати його коли завгодно.