Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

— Допоки ви не дістанетеся куди? — Вона помітила, як почервоніло його обличчя, і зглянулася: — Поставимо квітку ближче до світла?

Коли вони увійшли до кімнати, Ганнібал саме розпаковував обладунок.

Він стояв біля ящика з самурайською маскою в руках. Він не розвернувся тілом, а обернув до поліцейського тільки голову, як сова. Побачивши в руках леді Мурасакі капелюх Попіля, він прикинув розмір і вагу його голови — 19,5 сантиметрів і шість кіло.

— Ви часто вдягаєте цю маску?

— Я не заслужив її.

— Цікаво.

— А ви часто вдягаєте свої численні нагороди, інспекторе?

— Коли це вимагається правилами церемонії.

— Шоколад від Фушона. Дуже логічно, інспекторе. Знищує запахи табору.

— Але не запах гвоздичної олії, леді Мурасакі, нам треба обговорити питання вашого резидентського статусу.

Попіль із леді Мурасакі розмовляли на балконі, Ганнібал поглядав на них крізь шибку, він уже встиг уточнити визначений ним на око розмір Попілевого капелюха — 20 см. Впродовж бесіди Попіль із леді Мурасакі кілька разів переставляли вазон, вибираючи для квітки найкраще місце під сонцем. Їм чимось треба було зайняти собі руки.

Ганнібал припинив розпаковувати обладунок, але закляк на колінах біля ящика, поклавши руку на шагреневу шкіру руків’я короткого меча. На поліцейського він дивився крізь очні прорізи маски.

Побачив, як розсміялася леді Мурасакі. Певне, інспектор Попіль силується легко жартувати, і вона це робить із жалості, здогадався Ганнібал. Коли вони повернулися до кімнати, леді Мурасакі залишила їх удвох.

— Ганнібале, перед своєю смертю твій дядько ще намагався довідатися, що трапилося з твоєю сестрою в Литві. Я теж можу спробувати. У Балтїї важко зараз — совєти інколи відгукуються на запити, але частіше ні. Та я з них не злізу.

— Дякую.

— Що ти сам пам’ятаєш?

— Ми жили в лісовому будинку. Стався вибух. Пам’ятаю, як мене підібрали солдати і привезли на танку в село. Що було між тим, я не знаю. Намагаюся пригадати.

І не можу.

— Я говорив із доктором Руфіном.

Ніякої помітної реакції.

— Він не схотів обговорювати нічого з ваших із ним бесід.

Знову мовчанка.

— Але він сказав, що ти дуже прив’язаний до своєї сестри, це зрозуміло. Він сказав, що згодом пам’ять до тебе може повернутися. Якщо ти пригадаєш хоч щось, дай мені знати, будь ласка.

Ганнібал задумливо подивився на інспектора.

— Чому б і ні.

Йому схотілося почути звук годинника. Добре було б почути годинник.

— Коли ми розмовляли після… інциденту з Полем Момундом, я казав тобі, що втратив рідних у війну. Мені дуже важко думати про це. Ти знаєш чому?

— Скажіть мені чому, інспекторе?

— Тому що мені здається, ніби я міг їх врятувати, мене жахає думка, що я можу натрапити на щось, що я міг би тоді зробити, а не зробив. Якщо в тебе схожі на мої жахи, не дозволяй їм глушити спомини, які могли б допомогти Міші. Ти можеш розповідати мені все-все.

До кімнати увійшла леді Мурасакі. Попіль підвівся й перемінив тему.

— Ліцей — доволі гарний заклад, і ти заслужив собі там місце. Якщо я можу тобі допомогти, зроблю це. Я заглядатиму до школи час від часу.

— Хіба вам не цікавіше було б заходити сюди? — спитав Ганнібал.

— Приємно вас бачити, — сказала леді Мурасакі.

— Гарного вам дня, інспекторе, — попрощався Ганнібал.

Леді Мурасакі провела Попіля й повернулася розгніваною.

— Ви подобаєтеся інспектору Попілю, це написано на його обличчі, — сказав Ганнібал.

— А що написано на вашому? Небезпечно так дрочити його.

— Вас від нього знудить.

— Мене нудить від вашої нечемності. Це зовсім на вас не схоже. Якщо вам подобається бути нечемним, робіть це у власному домі, — сказала леді Мурасакі.

— Леді Мурасакі, я хочу жити з вами тут.

Роздратування покинуло її.

— Ні, ми будемо разом у вихідні і на свята, але ви мусите жити в пансіонаті, як того вимагають шкільні правила. Ви знаєте, моя рука завжди належить вашому серцю.

І вона поклала свою руку йому на груди.

На його серці. Та рука, що тримала Попілевого капелюха, лежить на його серці. Рука, що стискала ніж, приставлений до горла Момундового брата. Рука, котра взяла за волосся голову різника, поклала її до торби і встановила на поштовій скриньці. Серце його билося об її долоню. Незбагненне її обличчя.

Жаби зберігалися у формальдегіді ще з до війни, все колишнє розмаїття кольорів їх органів давно зблякло. Одна ропуха припадала на шість студентів у зловонній шкільній лабораторії. Навкруг кожної тарелі, на якій покоївся маленький трупик, стояло коло школярів, на стіл сипався порох їхніх грубих підчисток, поки вони замальовували препарат. У кімнаті було холодно, вугілля ще залишалося дефіцитом, на декому були рукавички з обрізаними пальцями.