Карін Слотер - Лють

— Ти хочеш почути, що це було з моєю сестрою? Чи з батьком?

— Ні, — похитав він головою. — Будь ласка, не обманюй.

Вона схрестила руки на грудях і окинула його поглядом, оцінюючи.

— Ти платиш мені п’ятдесят баксів, щоб я розповіла про свій перший поцілунок?

Він кивнув.

Вона озирнулася, знову подивилася на нього. Порахувала гроші. Хрусткі купюри переходили з руки в руку, губи ворушилися.

— Гаразд, — нарешті змилостивилася вона, запихаючи згорнуті рулончиком гроші в розріз блузки. — Стюї Кампано.

Ім’я було смішне, і Джон розсміявся.

— Ага. — І вона вперше усміхнулася. Зуби в неї були ідеально білі й рівні. — Наш Стюї — справжній Ромео.

— То був твій хлопець?

— Та ні, — ображено заперечила вона. — Він був на два роки молодший за мене, дружив з моїм братиком. Якось одного дня ми бавилися.

— Бавилися? — Вона спохмурніла, і Джон швидко виправився: — Ні, я не це мав на увазі. Просто хотів уточнити, що саме ви робили.

— Плавали у нього в басейні, — неохоче пояснила вона, вочевидь досі намагаючись збагнути, що у Джона на думці. — У Стюї був басейн. Лише через це я й пішла до нього зі своїм молодшим братиком.

Джон знову заусміхався.

Робін вирішила продовжити розповідь.

— Отож, якось пізно ввечері, повний місяць був і все таке, ми бавилися в басейні, просто дуркували, і він подивився на мене, я подивилася на нього, а тоді він просто нахилився і поцілував мене.

— По-справжньому чи по-дитячому?

— По-дитячому.

Усмішка освітила її обличчя. Вона була справді вродлива, з тих темноволосих жінок з оливковою шкірою, яких оспівували поети.

Вона усміхнулася збитошно.

— А потім по-справжньому.

— Молодець Стюї, — сказав Джон. В уяві одразу ж виникла картинка: заднє подвір’я, місяць, у родинному басейні плавають різні штучки. — Скільки років тобі було?

— Тринадцять.

— А Стюї, мабуть…

— Десять. Так, я знаю. — Вона підняла руки. — Звабниця неповнолітніх. Винна.

Хвацькість малого вразила Джона.

— Боже, а я в десять років, по-моєму, й не знав, що таке поцілунок з язиком.

— Ну, мені було тринадцять, і я теж не знала.

І вона розсміялася, може, зі свого спогаду, а може, з абсурдності ситуації. Джон теж засміявся, і відчув таке приємне полегшення, що вперше за двадцять п’ять років почувався цілком нормальним.

— Господи, — сказала Робін. — Я вже сто років про того хлопчика не згадувала.

— Як думаєш, ким він став?

— Мабуть, лікарем. — Вона знову розсміялася, коротким і різким сміхом радості. — Гінекологом.

Джон теж усміхався.

— Дякую, — сказав він.

— Ага. — Вона стиснула губи. — Слухай, як тебе звати?

— Джон.

Вона хихотнула, наче він пожартував [15] В англійській мові слово «джон» означає клієнта повії. .

— Ні, правда. Джон Шеллі. — Він хотів було простягнути руку, та вона ступила крок назад. — Вибач.

Він опустив руку. Що він зробив не так? Чим усе зіпсував?

— Нічого. Просто мені треба вертатися. — Вона озирнулася через плече. — Мій наглядач скоро мене шукатиме, і я…

— Усе в порядку. — Він поклав руки в кишені, бо не знав, що з ними робити. — Пробач, якщо я…

— Нормально, — перебила вона.

— Я можу провести тебе.

— Я знаю дорогу, — сказала вона і мало не побігла в бік дороги.

Усе, що він міг, — дивитись, як вона віддаляється, і чудуватися, що він такого сказав, через що вона побігла. П’ятдесят баксів. На них він міг купити багато. Їжа. Орендна платня. Одяг. Сміх. Як виблискували її очі, коли вона щиро усміхалася. Такого не купиш за гроші. Так, гроші вона взяла, проте той сміх — то була мить якоїсь справжності між ними. Вона говорила з ним, по-справжньому говорила, бо хотіла говорити, а не через п’ятдесят баксів.

Джон стояв посеред лісу, наче приріс до місця, з заплющеними очима пригадував звук її голосу, її сміх. Десь у неї був брат. Вона виросла в районі, де були басейни. Її батьки витрачали гроші на те, щоб вирівняти їй зуби, може, на балет її водили, і тому в неї таке струнке тіло танцівниці, а може, у неї просто обмін речовин хороший, як у Джойс, і їжа засвоюється так швидко, що їй достатньо просто ходити пішки, щоб мати струнку фігуру.

На дорозі посигналила якась машина, і Джон розплющив очі.

Чому він не пішов з нею в той готельний номер? П’ятдесят баксів. Щоб стільки заробити, йому потрібно було цілий день працювати. Цілий день мити машини, вичищати за іншими людьми всякий непотріб, чекати, коли вийде Арт і перевірить його роботу, вкаже на якийсь неіснуючий слід на лобовому склі, щоб клієнт не подумав, що він дурно свій хліб їсть.