— Що ти тут робиш?
— Я тут навчаюся.
О, Боже, невже він зупинився лише для того, щоб давати безглузді пояснення! Панна в багряному хиталася — до речі, цікаво, чого це вона хитається? — вже у безпосередній близькості від його носа. І дивилася на нього трохи здивовано — якщо він правильно витлумачив її позирк.
— Хіба тут? Твій корпус — червоний, чи я помиляюся?
— Ні. Твоя правда, — говорити короткими реченнями чомусь було легше. — То що, в жовтий мені тепер шлях закритий?
— Ні. А що ти тут робиш?
І без того зім’ятий рот Любка взагалі гармошкою зібрався, та все ж довелося відповісти:
— Професора свого шукаю. Він десь тут… сьогодні. Залік з історії хочу перескласти.
Незнайомка — хоча щось знайоме у ній таки було — розреготалася.
— У такому вигляді?
Любомир похмуро мовчав. Вигляд у нього справді був непрезентабельний. І, по честі, він не мав жодної охоти пригадувати, коли кроманьйонець уперше з’явився на території СРСР. Пригадати б узагалі, хто такі кроманьйонці. А ще — де поділася його стипендія. Ні, все-таки істину рече мама: від пиятики здоров’я псується. І найперше пропадає зір. Прокидаєшся ранком — і грошей не бачиш…
— А ти мене зовсім-зовсім не пам’ятаєш? — дівча, досить гарненьке, вже прохально зазирало йому в опухлий од зловживання писок — мовляв, ну що ж ти так зі мною, неповторною? О, ні, у відчаї подумав Любко, я ж п’яним уникаю жінок, як вогню, знаю я ці хмільні танці та їхні наслідки, однак… невже котроїсь таки не уникнув? По хребту побіг неприємний холодок, але юнак залишався ґречним:
— Ми зустрічалися?
— Так, на вступних іспитах. Ми в одній аудиторії диктант писали, і ти ще мене запитував, навіщо геологу диктант. Ну, тепер пригадуєш?
Любко зітхнув із полегшенням, випустивши в повітря, окрім власного полегшення, добрячу порцію перегару, і сам від себе скривився. Ну, ніяка зубна паста не бере те пійло кляте, десять хвилин зуби чистив, ті аж рипіти почали, а дух винний — ось він, дуже прошу. Мабуть, краще сьогодні до професора справді не ходити, бо потрапить йому під гарячу руку — до індійської паски буде залік складати… Але ж і пам’ять у дівки, не дай Господи дружину з такою пам’яттю! Чотири роки минуло, він уже на п’ятому курсі, університет скоро закінчить, а ця краля ще про вступні іспити говорить! Чи це тому, що він — знаменитість ?
— О, так, звичайно, — чемно збрехав Любомир.
Дівчина хитро примружилася.
— Ну, і як мене звуть?!
А самовпевненість у неї ще крутіша, ніж пам’ять!
— Галя, — ляпнув він перше, що спало на думку, і, до чималого власного здивування, вгадав. Дівча розпливлося в задоволеній усмішці.
— Точно! А я думала, ти так просто говориш, із ввічливості. Ну, тепер, коли ти мене згадав, я можу тебе запросити… в одне місце.
Можеш навіть у два, — промайнуло в голові Любка, — в бар або в лікарню.
— Куди саме? На геологічний факультет?
Факультет «копальників», як його жартома називали студенти, містився десь у чорта на рогах, на околиці Києва. Два ліктя на мапі, а потім піонери вкажуть шлях. Дівчина хихикнула.
— Майже. У нашу гуртягу. Це Московський район, біля Голосіївського лісу. Там гарно…
— У гуртязі?
— У лісі. Але ми туди не підемо. Я так просто, до слова сказала… Моя одногрупниця… подруга… заміж виходить, ну, не сьогодні, звичайно, і там у нас дівчача вечірка намічається невеличка. Ми стіл накрили… накриємо. Підемо, га?
Вилазь — приїхали, про себе відзначив Любомир, а вголос запитав:
— А я схожий на дівицю?
І наштрикнувся на багатозначну посмішку та погляд а-ля «закинутий невід».
— Послухай, сонечко, — почав він, обережно добираючи слова — бо кожне слово, дібране необережно або вимовлене надто гучно, негайно оберталося молоточком і активно довбало його по скронях усередині черепа, — я б залюбки, але не можу. Я сьогодні зайнятий.
— Чим?
Яке прекрасне, делікатне запитання!
— Іду на засідання районного осередку Руху.
Брехати двічі на день — таке з ним не часто трапляється! Сонечко надуло губки, і без того пухкенькі, як пампушечки.
— Ох, ця вже мені політика! І нащо вона тобі? Ось мій тато каже… — далі Галина щось промимрила й від розчарування аж тупнула ніжкою, не забуваючи усміхатися. Любко знизав плечима. Він міг собі уявити, що каже її тато. Приблизно те саме, що і його мама. Не лізь туди. Ти що, за ґрати хочеш? У шістдесятих теж відлига була, а потім як приморозило. Ну і все в такому дусі. Але він із семи років нікому не дозволяє втручатися в своє життя. Так що мама бурчить радше за звичкою, та ще й на відстані у шістсот кілометрів. То пусте.
Читать дальше