Наталка Шевченко - Янголи, що підкрадаються

— То яким разом?

Вона ще тут, приречено подумав юнак. І це — його погибель. Саме так виглядає смерть із перепою.

— Іншого дня, добре, ластівко?

Нижня губа дівчини почала тремтіти, але ознак відступу Любомир не зауважив.

— Якого саме?

Вона що, насправді, головою об гранітну плиту вдарилася, риючись у ґрунті? — з тугою подумав хлопець. І грубіянити їй не хочеться, але доведеться — що поробиш. Не вийде з нього Казанови, принаймні цього вечора.

— Іди, мала, додому, — втомлено сказав він, — зніми із себе цяцьки свої або, ще краще, прямо зараз зніми, вмийся, доки шкіра лущитися не почала від того мастила, і поспи трохи. Їй-богу, полегшає, ось побачиш.

В унісон нижній губі затремтіла верхня, але сама Галя з місця не зрушила.

— А ти не той? Ну, не той, як його… не такий, що чоловікам віддаєш перевагу? — нарешті видала вона і зі свистом втягнула в себе повітря. Любко зробив те саме.

— Ні, я фетишист. Люблю двері.

— Які двері?

— Різні, Галю, різні. Дерев’яні, залізні. Усі, що закриваються з потрібного боку за непотрібними людьми.

— Це що, натяк? — після секундної паузи уточнила дівчина. Ну нарешті! Подейкують, до жирафа взагалі доходить на третій день, так що йому, можна сказати, ще пощастило.

— Я дуже втомився. Справді.

— У мене відпочинеш, — Галина схопила його за руку, гострі нігті, нафарбовані чомусь жовтим лаком, боляче вп’ялися в тіло. — Я всіх із кімнати вижену, залишимося вдвох…

— Із часів Адама та Єви в раю такої оригінальної дівчачої вечірки світ ще не бачив. Кажу без натяків — дай мені спокій.

Дівчина відсахнулася, і її бездумні очі раптом зробилися такими стражденними, що Любомир негайно і вже звично відчув себе винним. Із самого дитинства і дотепер він не міг знести самої думки про жіночі сльози. Пекуче заздрив тим чоловікам, що незворушно займалися своїми справами, хоч би скільки красунь навколо них ридало, але сам ніколи не був байдужим до них… вчився, але так і не навчився тої жаданої байдужості. А Галя вже схлипувала, одночасно намагаючись обсмикнути поділ своєї сукенки — завдання настільки ж реальне, як пошити піджак із носової хустинки. Цей раптовий напад сором’язливості дещо здивував Любка.

— Чого ти від мене хочеш? — безнадійно спитав він. Капітуляція наближалася, завзято махаючи перед ним білим прапором.

— Тебе. Я хочу тебе, — дівчина зашарілася так, що це стало помітно навіть через грубий шар косметики. — Ти такий гарний.

Скориставшись тим, що вона дивилася під ноги, Любко скорчив єхидну гримасу. Застарий він горобець для цієї полови, бо давно вже склав собі ціну і навіть вивчив її напам’ять. Невисокий, опасистий, він усе життя страждав від схильності до повноти, але ніколи не чекав від своєї зовнішності того, чого вона не могла б йому дати сама по собі, без слави. Щоправда, волосся він мав гарне, густе, хвилясте, і завжди ретельно за ним доглядав — це була скромна данина його, теж мізерному, майже не існуючому марнославству. Та й колір нівроку, темно-каштановий, з вогнистими лелітками, що з готовністю спалахували від найменшого дотику сонця — більшість дівчат, кобіт, як говорить мама, за такий років сім життя віддали б, не вагаючись. Ще очі гарні, татів спадок, великі, оточені довгими шоколадними віями, і — фіолетові. Або аметистові чи ще фіалкові — як їх тільки дівки не називають, мов знущаються. Кажуть, що такі лише в любовних романах бувають. Ну, їм видніше, бо він таку фігню зроду-віку не читав, але щоб вважатися мальованим красенем, кучерів та очей, як не крути, малувато. Однак те, що для нього було лише важким тягарем сумнівної популярності, для жіночої статі перетворилося на вогник, який звабливо палахкотів десь посередині ночі, ваблячи їх, мов нерозумних метеликів, ілюзією тепла. Жінки прагнули погрітись у променях його слави, засяяти бодай відбиттям йогом світла, і чхати хотіли на те, що сам Любко почувався при цьому здобиччю — для будь-якого чоловіка з його прадавнім мисливським інстинктом, м’яко кажучи, не найбажаніше відчуття.

— Давай я тобі потім подзвоню, — запропонував він, тримаючи на думці ситих овець та цілих вовків — чи навпаки? — Ось слово честі, подзвоню. Кажи телефон.

— Куди? Ну, куди ти подзвониш? Ти, мабуть, зовсім мене не слухаєш! Я не киянка, мешкаю в гуртязі, а чергова наша ліпше вдавиться, але жодної студентки до телефону не покличе. Не кажучи вже про коменданта! Хіба хтось би помер…

— Тебе покличе. Диктуй номер. І прізвище скажи.