Наталка Шевченко - Янголи, що підкрадаються

— Гадаю, ти його пам’ятаєш, Дано, — насолодившись розгубленістю сестри, як беззаперечною ознакою свого тріумфу, Майя перестала звертати увагу на Олену. — Ти його бачила два роки тому, ще Інтеграл твій, чи як його там, був живий, ти саме повернулася з якоїсь олімпіади…

— Звичайно, я його пам’ятаю, — холодно підтвердила Неждана. Вона розуміла, що мати чхати хотіла на її холодність, та все ж не могла відмовити собі у маленькому задоволенні. — Він назвав мене лошицею і стверджував, що мені бракує твердої чоловічої руки.

— Чарівний чоловік. Я вже його люблю, — докинула тітка Олена.

— І він мав рацію. Ти геть пустилася берега без батька. Нічого не вмієш із того, що мусила б знати дівчинка, а ще…

— Та й справді, мала, — зброєю тітки завжди був гострий язичок, що в’їдливими словами вдало маскував велике серце, — був би у тебе тато, він би тебе вишивати навчив, плести…

— А ти, — Майя, пригадавши, що в особі сестри, нехай і трохи старшої від неї, та значно привабливішої, матиме постійну загрозу своєму коханню, вирішила приділити цій загрозі ще трохи свого часу, — тільки посмій хвостом перед ним крутити — я тобі баньки видеру! Будеш жаб своїх навпомацки ловити! А тепер — це вас обох стосується — останнє! Василь житиме з нами, і спробуйте тільки, — заплиле кров’ю Майїне око загрозливо блиснуло, — не виказати йому належної поваги. Дізнаєтеся, що таке непереливки!

Тітка і небога перезирнулися.

— Невже? — перепитала Олена. — А якщо не викажу, то що мені буде? Він і мене лошицею обізве? Чи ти віриш, що руку з цілими пальцями мені бодай до носа дотягнеш? Та годі, Майю, це навіть не смішно. Про яку повагу ти говориш?

— Я пропишу його, і він буде тут господарем! — на щоках Майї, мабуть, спалахнув злий рум’янець — мабуть, бо через синці стверджувати точно Дана б не наважилася. Тітка хихикнула.

— Не буде. Я не дам згоди, а якщо й дам колись під страхом смерті, протягти це через опікунську раду тобі не вдасться. У тебе донька неповнолітня.

Чайник свистів, аж надривався, обурено випльовуючи гарячий пар із довгого носика, однак на нього ніхто не зважав.

— Що ж, — повільно промовила мати, дивлячись на Неждану впритул, поглядом ніжним, як оптичний приціл, — мені не звикати, що ця пискля мені життя псує. Але не цього разу. Тільки не тепер. Я буду щасливою, чуєш, Льолю? Буду!

Коли Майя ні з того ні з сього починала ніяково усміхатися й називати сестру напівзабутим пестливим іменем, усі знали точно — чекай лиха.

— Та будь, прошу дуже. Тільки ось… де він, принц твій? Веди його сюди, познайомимося… заодно й день народження Дани відсвяткуємо — тихо так, по-сімейному. Ти ж пам’ятаєш, що у тебе сьогодні донька народилася?

— Хотіла б я це забути, — сказала мати, як крізь зуби плюнула. Дана наїжачилась. — А Вася… він уже додому пішов.

— Яким це шляхом? Через отвір вентиляційний? Двері ж не рипіли!

— А ось не твоє діло, — знову розлютилася Майя, витираючи рукавом цівку крові, що так невчасно потекла з носа. — Сказано: нема його тут, то й не чіпляйся. І — так і бути, ще раз повторюю вам обом: у наш дім прийде чоловік, і його слово буде святе. Я вам це обіцяю.

І мати виконала свою обіцянку — щоправда, лише наполовину. З того часу, як до них у дім рівно через місяць після пріснопам’ятної бесіди на кухні прийшов чоловік, він сказав багато різних слів — от лише святих між ними не було. По суті, він приніс із собою пекло. Ніхто не знав, чи справді Майя вийшла заміж за дядю Васю, бо, якщо й так, то сестру з донькою вона на церемонію реєстрації шлюбу чомусь не запросила. Однак відтоді, як Василь оселився в їхньому домі, обличчя Майї постійно нагадувало різні овочі та фрукти. Найчастіше — стиглу синю сливу з усім її багатством відтінків або ретельно розчавлений томат.

Тітка Олена, вперше побачивши зятя, довго й жадібно пила валер’янку, а потім ледь не вперше в житті зробила похмуре припущення: «Нічого хорошого, окрім поганого, від нього чекати не слід». І синоптик із неї вийшов не гірший, ніж іхтіолог. Її прогноз справдився на всі сто відсотків. Навіть на сто двадцять.

А ще через півроку Неждана вперше почула той голос, що заповнив собою увесь її світ.

— Шеремет!

Дзвінкий дівочий голос із нереалізованою претензією на мелодійність змусив Любка здригнутися від несподіванки. Щойно довгий коридор на другому поверсі жовтого корпусу університету був порожнім, як його голова сьогодні вранці, після вчорашнього посиленого — чесно кажучи, надто посиленого — споживання жахливої якості шмурдяку, котрий на етикетці з переляку називався «портвейном», і ось тобі маєш — здається, Бог послав чергову шанувальницю його творчості, аби наочно й дохідливо пояснити: бувають речі, гірші за найстрашніше похмілля. Любомир загальмував і неохоче озирнувся. До нього, цокаючи тонкими, як сірники, підборами, квапилося щось одягнуте у багряне. Запалені з похмілля очі різонула кривава яскравість сукні, вони зіщулилися самі собою, вже не годні вбирати ані звабливе погойдування стегон, ані декольте до самого пупа.