Наталка Шевченко - Янголи, що підкрадаються

— Як?

Це безпорадне запитання викликало в Дани смішок, який вона, втім, негайно проковтнула, побачивши, яким щастям спалахнули фіалкові очі на схиленому до неї коханому обличчі.

— Як усі. Свою справу ти вже зробив — лишилось тільки чекати.

— Скільки чекати?

— Півроку, — Дана все-таки встала, з деяким зусиллям і не без допомоги Любка. — Тобто десь сім місяців. Ти радий?

— Безмежно. Я кохаю тебе, єдина моя. Ти вийдеш за мене заміж?

— Аякже. Не можна дозволити, щоб дитина росла без батька. Але як… чому ти не дав мені знати, що живий? Я ледь не збожеволіла. Приїхала сюди шукати спокою. Або смерті.

— Я тобі згодом усе поясню. Що ж до спокою — ти його не отримаєш. Обіцяю, що ми, — Любко поклав долоню на її живіт, — ніколи не дамо тобі його. Два місяці… отже, ти завагітніла в той день…

— Так. Коли ти обізвав мене Уранією. Ну що, ти вже придумав імена?

— Ну, для дівчинки — Лія, — передбачаючи реакцію Дани, усміхнувся Любко. І реакція не забарилася.

— Лія?! То, може, ліпше Агнеса, га? На честь твоєї мами?! Або Мандела — як Нельсона звуть, не подумайте, що адмірала! Слухай, ну ти даєш! Я думала…

— Жартую, тихо. Соломія або Ярина — що скажеш?

— Г-м… Соломія. Мені подобається. Як Крушельницька, так?

— А звідки програмісту відомо про оперну співачку?

— Я брала участь у підготовці електронної енциклопедії «Сто великих українців». А як щодо хлопчика?

— Сина назвеш ти. До речі, як?

— Роман.

— Домовилися. А тепер про те, що зі мною сталося. Тільки спершу ходімо звідси, — Любко взяв Дану за руку і повів із пірсу — шторм міцнішав і кілька останніх хвиль ледве не змили їх у море. На березі вони зупинилися, знову обійнялись, і за мить, коли Дана почула знайомий шелест, вона розплющила прикриті від насолоди очі майже автоматично. «Море», — звично подумала вона. Але це було не море.

На прозорих хвилях денного марева, мов на гойдалці, колисався рудий ангел із бузковими крилами. Помітивши, що на нього дивляться розширені до неможливості зелені зіниці, янгол весело помахав рукою їх володарці і зник ще тихіше, ніж з’явився.

«Ти можеш почути кроки біди. Але твій янгол-охоронець підійде навшпиньках, щоб не злякати тебе.

Тобто підкрадеться?

Можна й так сказати. Ангели такі делікатні».

Дана міцно стулила повіки — щастя й сонце рівною мірою засліплювали до сліз, і подумала, чи почує вона ще коли-небудь вкрадливу янгольську ходу.

І вирішила, що з неї, напевне, досить. Більше вона не хоче.

«О, нагідко, та хто тобі сказав, що тут щось залежить від нашого бажання ?»

Сеньйору Мар’яно не вдалося вийти із зали по-англійськи. Він відчував, що це його останній прийом, і не хотів псувати людям настрій, засмучувати їх своєю неміччю. Та Неждана Шеремет, чий зір серця перевершував навіть гостроту вилікуваних очей, таки помітила, що щось негаразд, кинулася до нього, вхопила за руку і жестом відіслала Урсулу, котра радо підкорилася. Мало хто з родини насправді шанував його. Його любили чужі люди, завжди, а кревні, особливо ті, що спілкувалися з Ритою, не могли пробачити йому Хосе.

Та він і сам собі не міг його простити. Здав би онука колумбійцям, та й по всьому. Але що вже про це думати?! Час не вертає назад!

— Пане Михайле, що з вами?

— Старість. Це старість, квіточко моя, і більше нічого. Ні-ні, не треба плакати… Ось ти підбігла, і мені вже легше. Зараз ще постоїмо дві хвилини, і хтось мене додому завезе.

— Я завезу. Залюбки.

— Ну, що ти, серденько… Вагітна за кермом? Та й не поїдеш же ти аж у Карпати.

— У Карпати?

— Там моє село. Там мама. А де це Денис? Де він? — дон Мігель невидюще примружився на Дану. — Знову вина дегустує? Я ж щойно бачив його, він махав, щоб я підійшов. Він десь чекає на мене.

— О, Боже мій… Боюсь, що так, — Неждана обійняла старенького і таки розплакалася. Пан Михайло поплескав її по плечу.

— Ну, навіщо ж сльози? Всьому свій час. Май на увазі, коли посилатимеш мені квіти, — я терпіти не можу оті всі лілеї та кали, зрозуміло тобі?

— А які квіти ви любите? — схлипуючи, запитала Дана. Дон Мігель подивився кудись у дитинство, і очі в нього з підсліпуватих сірих стали ясними, сіро-блакитними, як у маленького Михайлика.

— Чорнобривці. І мальви. [15] Мальви — символ найдорожчого, любові до рідної землі, до свого народу. В. Скуратівський зазначає: «Не було села, а в ньому хати, де не палахкотіли б під вікнами мальви — ці незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила!»