Наталка Шевченко - Янголи, що підкрадаються

— Ні, не треба. Краще зменшіть свої апетити.

Семен Йосипович теж підвівся, не забувши допити свій коньяк.

— Ти розчаровуєш мене, синку, а я цього не люблю. Подумай ще раз, добре подумай. Всі наші рахунки тут, у твоєму банку. Що буде, як ми заберемо звідси гроші? Ще й поголос пустимо, що «Каравела» ось-ось збанкрутує. Вкладники твої двері штурмуватимуть, вдень і вночі… правда ж, добре? А потім до тебе прийде комісія з того самого Нацбанку, якого ти так боїшся, і знайде порушення… Неодмінно знайде, ти ж у курсі, як воно все робиться. І не встигнеш ти й оком кліпнути, як твій хлопець… як його звуть, до речі? Мирось? Так от, ти й не спам’ятаєшся, як Мирось твій зі спадкоємця дуже багатого банкіра стане наступником бомжа. Інфантом смітника. Ти цього хочеш? Ти… — раптом він захрипів, і схопився за комір сорочки. — Що, у біса… я…

На губах у дяді Сені запузирилася піна.

— До… поможи… до…

Ігор запхав руки за пояс джинсів так, ніби боявся, що вони його зрадять, і, відірвавшись від тіла, самостійно помандрують допомагати депутату. Дон Мігель не збрехав — час і спосіб дії отрути збігається з його описом на всі сто. Лишається сподіватися, що й виявити її без спеціальних аналізів так само важко, як стверджував сеньйор Мар’яно. Він додав, що цей рецепт старовинний, ще індіанський. Бідна Катя, вона й не знає, що зробила світ чистішим. Кат мимоволі… ні, не так. Власне, вона — лише знаряддя вбивства — чи правосуддя, таке, як цей трунок. Семен Йосипович упав лицем на килим, кілька разів конвульсивно смикнув ногами і затих. Що ж, можна дзвонити до «швидкої». Тільки Катю спочатку слід гукнути. Але перед цим — ще одна справа. Ігор дістав з кишені тонкі нитяні рукавички, натягнув їх, підійшов до чорного шкіряного «дипломата», що стояв на підлозі біля крісла для відвідувачів, і, поморочившись якусь мить — коду не було, хоча замок кейса передбачав таку можливість — відкрив його і почав діловито вкладати туди касети, копії валютних контрактів, платіжні доручення — все, що він вигріб із сейфу дяді Сені. Ні, звісно, ніхто не носить у таких валізках щось важливе. Принаймні розумні люди цього не роблять. А чому покійний був дурним, так того він, Ігор Мельник, не знає. Ну, ось навіщо, приміром, тягати із собою касету, аматорське, домашнє відео, де недоторканий депутат дуже навіть торкається дівчинки, від сили років десяти? Це ж просто глум, що таке лайно в нас країною керує! Ігор не думав, що ту нещасну дитину теж викрали чи вбили. Судячи з усього, в один жахливий день Семену Йосиповичу забракло відео та автосатисфакції, і він просто купив у якоїсь алкоголічки цноту її доньки, вже такої змученої, худої, не виключено — сухотної, що побачити в ній донора і сліпий би не зміг. Зате все інше видно дуже чітко, прокуратура зацікавиться. Карну справу, звичайно, закриють у зв’язку зі смертю підозрюваного, трохи потрусять тих липових власників, на яких дядя Сеня переписав свої винокурні, і всім буде добре.

А на вулицях Києва перестануть зникати діти. Ну, не зовсім перестануть, та все ж… Якась дівчинка повернеться додому із зоопарку, щаслива, з личком, липким від морозива та цукрової вати, і над нею світитиме сонце… дощ, до речі, якраз скінчився… і вона навіть знати не буде, що є на світі така скверна. А потім вона виросте, знайде собі хлопця і, своєю чергою, народить дітей. Вічне коло буття… Шкода, що так пізно вони вийшли на цього вилупка. Так багато жертв… Дуже шкода.

Ігор підійшов до селектора, і перш ніж натиснути кнопку виклику секретарки, зняв рукавички та сховав їх у верхній шухляді столу, під ключ.

— Катю, мерщій! Викликай «швидку»! Мій гість… боюся, у нього щось із серцем!

— Любку, я благаю тебе, не їдь.

— Нам обов’язково говорити про це зараз?

— Я не винна, що ліжко — це єдине місце, де ти мене слухаєш!

— Дано, серденько, не треба перебільшувати! — він змусив замовкнути її патентованим чоловічим способом — поцілунком. — І повір, мені хочеться туди їхати не більше, ніж тобі — відпускати мене. Але це моя мати. Вона хвора.

Дана пригадала реакцію Агнеси на зникнення Ніки і здригнулася. Вона не чула, не бачила цього сама, але Любку вірила. Він не став би брехати. Та й навіщо? Який у цьому сенс?

— Хвора потвора.

— Є таке. Та тільки… хто з нас поет?

Дана хихикнула, натягуючи на себе простирало, вже радше за звичкою, аніж соромлячись Любка. Це здавалося таким природним, таким немислимо правильним — належати йому і водночас володіти ним, що зараз їй важко було навіть пригадати, коли це почалося.