Наталка Шевченко - Янголи, що підкрадаються

Зараз їй було все одно. Їй хотілося померти.

Оксамитовий сезон. Яке гарне визначення для лагідного моря і сонця, що вже не пече, а лише делікатно пестить твою шкіру, і для фруктів, осінніх, улюблених, соковитих — кавунів, динь, винограду та яблук. Оксамит… це слово довіку буде нагадувати їй про Любка.

Їй узагалі все про нього нагадувало. Це невеличке містечко біля гори Аю-Даг, Ведмідь-гори, що називається Партеніт — «місто Діви» — Дана приїхала сюди, бо Любомир якось обмовився, наскільки тут гарно. Щоденні дзвінки Тамари — несила вже вислуховувати: «Ну як ти там?» Як вона там? Кепсько. Знати б ще, де вона взагалі, на якому світі? Співчутливий голос Ігоря: «Ми з Мирком сумуємо за тобою. Тримайся там, люба». І незвично м’які слова, як для сеньйора Твердий Горішок: «Ти повинна бути мужньою, дівчинко. Заради тих, хто любить тебе. Життя — це ціла вервечка знахідок і втрат. У ній не буває намистин одного кольору. Повір, я розумію, про що говорю».

Пану Михайлу Дана вірила — він таки розумів. Хто-хто, а він справді знав, що каже.

Ось тільки вона нічого не знала, хоча й хотіла. У неї було безліч запитань, а серед них найголовніше — за що?!

Вона дивувалася приреченості, з якою жила всі ці дні, і світові, що вмить став чорно-білим негативом. Так, наче у ньому згасли відразу всі дитячі усмішки та материнські очі, а закохані пари, що взяли моду цілуватися у непристосованих для цього місцях, почали викликати в Дани глухе роздратування замість романтичної ностальгії. А колись же й вони з Любком поводилися так само вільно, якщо не гірше, їм нічого не варто було, зупинившись посеред вулиці, обернутися одне до одного і спрагло пити тепло та ніжність коханих губ, котрі насправді і є життям. Дана знала, що належить Любомиру — і не бачила в цьому нічого поганого, бо він так само належав їй, і це було взаємне володіння без обмежень та запитань, на самій лише довірі та любові, це була веселка відчуттів, що згасла у затягнутому хмарами небі, лишивши по собі неймовірний біль… З того дня, коли Любко дивом знайшов її, коли назвав нагідкою — так, як називав її лише Ден, вона нарешті переконалася, що світ ніколи не вкладеться у прокрустове ложе формул та схем, хоч би якими складними вони були. І це відкриття зненацька дуже втішило Дану. А потім… цікаво, чи вміють заздрити боги? Чи, може, вони так розважаються? Чому це мало статися саме з нею — з ними? За що?!

Маршрутка, що врізалась у бензовоз на виїзді зі Львова — хто посадив у неї Любка? Бог? Чорт? Доля? Чому в ній не знайшлося місця для ґвалтівників та вбивць? Чому в напівпорожньому салоні сиділи жінки, дитина та її, Дани, коханий? Куди він їхав — до друзів? І за що йому така смерть? За те, що писав вірші? За Галю, яку образив нелюбов’ю? За те, що карався, втративши Ніку? Ну чому, чому? ЧОМУ?!

Семеро пасажирів і водій, серед них троє жінок і хлопчик п’яти років. Загинули всі. Вибух стався о восьмій вечора, Дана побачила це в опівнічних новинах.

Підсумковий випуск, останній випуск, який вона взагалі дивилася у своєму житті. Кажуть, машини палали так, що посеред лісу було світло, як удень.

Коли Дана отямилася, з’ясувалося, що вона лежить у тій самій клініці, послугами якої користувався Ден, тільки в психоневрологічному відділенні, а з моменту аварії минуло три доби. Дана розуміла, що Любка вже напевно поховали, і квапитись їй, за великим рахунком, особливо й нікуди, але замовила квитки на літак і негайно вилетіла до Львова, зігнорувавши голосіння Томи та прохання лікарів. Ігор забрав Мирося до себе, а перед її відльотом спитав, чи може він хоч чимось допомогти? Дана попросила його заїхати на квартиру до Любка і взяти адресу його матері. Вона не знайшла сили зробити це самій.

Дана пам’ятала, що саме говорив Любко про матір, і не дуже розраховувала, що Агнеса Непохитна їй зрадіє, однак такої відвертої, безглуздої ворожості не чекала. Старий п’ятиповерховий будинок Дана знайшла доволі швидко, пройшла всуціль захаращений ящиками двір-колодязь і подзвонила у двері квартири на першому поверсі. Їй відчинила ще не стара сухорлява жінка, з гострим, як шпичка, підборіддям, крихітними сонними очима — такими невиразними, що важко було навіть визначити, якого вони кольору, і фарбованим у «рубін» волоссям. Любко, мабуть, схожий на тата, промайнуло у Неждани в голові. Жінка мовчки дивилася на гостю, а Дана розгубилася, бо не придумала, як вітатися. Доброго дня? Доброго здоров’я? Врешті-решт вона сказала:

— Здрастуйте. Мене звуть…