Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

…Правду кажуть: коли ти малий, тобі легше на щось наважитися. Тебе не спиняють жодні перешкоди. Менше за все тебе хвилюють думка суспільства і досвід людства. Ти ще зовсім вільний від цього.

Ті дві кози були не єдиними, хто знущався наді мною в новій школі. І в старій мене теж не любили. Чому? Я ніколи нікому нічого поганого не бажав. Завжди був тихою й спокійною дитиною. На відміну від мого зведеного брата. Той був повною моєю протилежністю. Завжди веселий, хоча ніколи не нахабний. Його не чіпали. Ні в старій школі, ні в новій. Чого не скажеш про мене.

Але я не став того терпіти. Змусив себе змінитися. Саме відтоді наказав собі забути про сльози. Якщо хочеш бути могутнім, ти повинен від них відмовитися. Вони роблять людину слабкою. Саме тоді я й став сильним. І тоді вперше в житті я помстився.

Вони побили мене так, що я потрапив до лікарні. Коли отямився й зрозумів, що сталося, заплакав. Заплакав від безсилля, від страху. Адже потрібно було рано чи пізно повернутися до школи. Як не вони, то інші могли зробити зі мною те саме. Спершу я просто не наважувався сказати батькам та поліції, хто все це зі мною вчинив. А потім і взагалі передумав. Я мав помститися сам. Тільки так я міг стати сильнішим. І я це зробив.

Я заманив їх у той старий занедбаний будиночок поблизу школи… І досі пам’ятаю запах горілого тіла. Тоді мене навіть трішечки знудило. І досі в пам’яті лунають їхні крики. Але в той момент це було для мене справжньою музикою. То кричали ці дві кози, які наважилися підняти на МЕНЕ руку. Мені й зараз час до часу чуються їхні крики.

Спершу я дещо боявся. Так, певний час мене навіть трохи мучило сумління. Я навіть заприсягнувся, що більше ніколи ні з ким такого не зроблю. Власне, я виконав свою обіцянку: нікого й ніколи більше не підпалював. Але й жодного разу не шкодував через те, що вчинив тоді…

Минав час. Я майже забув про те. Але якось побачив один фільм. І там показали, як горить жива людина. І я згадав. У пам’яті зринуло все. А потім там була сцена, у якій розстрілювали людей. Ніколи не забуду, як їхні мізки вилетіли з голови й розбризкалися по стіні. Тоді я злякався. Але потім второпав: навіщо боятися? Це кіно. Але й у житті таке трапляється. Відтоді я не пропускав жодного подібного фільму — американського чи ж російського. Доводилося робити це потайки, адже батьки тоді ще не дозволяли мені дивитися такі стрічки. Та я просто не міг без них…

Якось я бачив, як машина збила людину. Просто переїхала. Оце було цікаво! Ніколи цього не забуду. Навіть передати неможливо, яку величезну насолоду я тоді отримав, дивлячись на те розмащене по асфальту тіло. Здавалося, то було майже сексуальне задоволення. Мати швидко потягнула мене від цього всього. Навіщо? Мені ж так сподобалося…

Дотепер щодня я згадував те тіло. День у день воно просто не давало мені спокою. Але мене надто добре виховували. Мене виховували для суспільства, а не для мене самого. Тому на певний час я забув про свою мрію. Про своє величезне бажання. Бажання всього мого життя. Полювання. Так, за покликанням я мисливець. І дослідник. Ось моє справжнє призначення, а не те, яке мені так хотіло підсунути суспільство. Гм… Їм не вдалося зробити це зі мною.

Брат помічав мою незвичну поведінку. Я про це знав. Я завжди все бачив. Він дуже відрізнявся від мене. І всі любили його більше. Він був розумнішим і кмітливішим. Вітчим любив його дужче. Навіть моя рідна мати ставилася до нього краще, ніж до мене. Дівчата любили його. Він і зараз подобається їм. Узяти хоча б ту покоївку з готелю — його нову пасію… УСІ любили його більше, ніж мене.

З чотирнадцяти років я задумав помститися йому. І нарешті цей час настав. У Валерки почалися проблеми із судинами головного мозку. Тоді я про це не знав. Я сподівався, що в нього така сама хвороба, як і в моєї рідної тітки. І розповів про це батькам. Почалися численні обстеження. Я розповів про це Стасу. Я знав, що через заздрощі він обов’язково вирішить нашкодити Валерці, розповівши все однокласникам й іншим нашим знайомим.

Мені вдалося зробити життя Валерки нестерпним. І всі дійсно вважали, що з його головою щось негаразд. Шкода, усе це скоро скінчилося. Власне, я сподівався, що Валерка покінчить життя самогубством. Кілька разів підкидав йому статті про це з інету. Не раз налаштовував його браузер так, щоби стартова сторінка починалася із сайту для самогубців. І він дійсно тим цікавився. Я стежив за ним. Я бачив, ЯК він про все те читав. Але нічого не вийшло.