Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

То було тітчине обличчя. Таке саме, як і тоді, майже десять років тому. Як він боявся знову його побачити! Цієї миті йому здалося, що волосся на голові заворушилося. До горла підступив клубок нудоти. У Назарових очах було шалене презирство. Здавалося, він зовсім не злякався того, що його застукали. Лише прикрість була відпечатана на обличчі. Невдоволення від того, що не встиг закінчити заплановане. Назар кинув мішок на рештки. Зі швидкістю кішки кинувся до балкона.

— Тримай його! — Ліза ніби отямилася від жаху.

Насправді, як вона потім згадувала, усе те робилося машинально. Якось інстинктивно. Крик Лізи вивів Валеру із заціпеніння. Він кинувся за зведеним братом. На удачу витягнув руку, аби впіймати. І йому це вдалося. Валера міцно схопився за його лікоть. Але Назар із силою відштовхнув брата й вистрибнув.

Вони думали, що я розіб’юся. Але ж я не міг розбитися. Бо невразливий. Я впав на клумбу. Шкода, там росли гарні квіти. Вони зім’ялися. Удар об землю виявився досить твердим, але нічого страшного. Лише моя щиколотка трішки мене підвела. Але пусте.

Вони дивилися на мене зверху, мов заворожені. Та я не мав часу розглядати їх. Потрібно було рятуватися. Суспільство не любить людей, які хоч якось відрізняються від нього. Я знав: якщо не покваплюся, мене схоплять. Зовсім скоро Валера з Лізою прийдуть до тями й подзвонять у поліцію. Можливо, навіть хтось із сусідів уже туди телефонує. Я встиг почути шум на сходовому майданчику. Мешканці будинку не могли не чути Лізин крик. Ліза. Шкода, тепер нам доведеться розійтися. А я ж тебе люблю. Навіщо нам була потрібна та Катя? Те дівчисько, яке постійно пхало свого носа, куди не слід?

Першою моєю думкою було сховатися в підвалі будинку на сусідній вулиці. Я вже давно придивився його. І хлопця років шістнадцяти пригледів із того ж дому. Він був повненьким. З такими я ще не мав справи. Щось у ньому було. Нічого, я ще до нього доберуся.

Але на подвір’ї зараз чимало людей. Звісно, я привертав до себе увагу. Людина, яка біжить, не може обійтися без уваги. І всі якось розступалися переді мною. У всіх на обличчі був вираз… страху? Ну чому мене завжди всі боялися?

Я згадав, що весь перемащений кров’ю. Ось у чому річ. Усі вони боялися крові. Нехай би ще сказали, що не люблять її вигляду! Чи її запаху! Це властиво для людини — його любити…

Я біг світ за очі. Поволі починав розуміти, що сталося. Тепер для всіх я став вигнанцем. Від сьогодні все життя мені потрібно буде переховуватися. Так, суспільство нещадно розправляється з тими, хто не хоче слугувати його усталеним нормам. Вони тепер уважатимуть мене психічнохворим. Та який же я психічнохворий? Я цілком звичайна людина. Людина, яка просто не захотіла боротися з власною сутністю. Яка просто не вважає це за потрібне. А всі решта обманюють і себе, й інших. Навіщо вони це роблять?

Я біг уже, певно, хвилин сорок. Сил у мене чимало. Я навіть не збавляв темпу. Трішечки боліла щиколотка. Щойно я помітив, що якимсь чином поранив великий палець правої руки. З нього сочилася кров. Певно, здер шкіру. Але то пусте. Аби тільки встигнути. Дивно, я зовсім не відчував страху. Десь удалині чулися поліційні сирени. Та вони були зовсім далеко. Ніхто мене не впіймає.

Я біг до ще однієї схованки, яку теж недавно придивився. Я знав, що там мене нізащо не знайдуть. Аби тільки встигнути! Вони хочуть відібрати в мене свободу, а я її не віддам.

Дорога виявилася неблизькою. Біг я безлюдними вуличками. Чомусь здавалося, що зможу дістатися до кладовища швидше. Перед моїми очима пропливали картини, які запам’ятав, коли ходив до Стаса. Зелений парк і спокій. Спокій. Нікому не спаде на думку там мене шукати. І ніхто не зможе мене там знайти.

За моїми підрахунками, залишалося бігти лише хвилин двадцять. Я завернув за ріг.

Сволота! Дві поліційні машини чергували тут, немов чекаючи на мене. Я не встиг утекти. Вони навіть не дали мені шансу. Ще кілька хвилин — і мої руки опинилися в наручниках. А щоб вам!..

Мене посадили у в’язницю. Суд визнав мене божевільним, і зовсім скоро мене повинні перевести до психіатричної лікарні. Дурні, який же я звихнутий? То всі ви несповна розуму, а я нормальний!

Що б вони там не говорили, але зовсім скоро я вийду звідти. Я не дозволю їм обмежити мою свободу… Цікаво, де зараз Валерка? Я так і не встиг прибрати цього довбня. Якого чорта він звалився на мою голову? Саме тепер, коли я нарешті віднайшов волю?..

Пам’ятаю, як усе починалося. Це так солодко згадувати. Початок моєї свободи… Так, було важко, важко відважитися переступити межу, але…