Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

І я брав участь у всьому цьому розслідуванні. І мене сприймали за свого… Мені раптом стало смішно. Так, без причини. Надзвичайно смішно. І я не міг зупинитися.

Я зареготав ще дужче. Сльози котилися з моїх очей. Я нічого не міг із собою вдіяти. Піт лився по спині. Я знову розсміявся…

Я навіть не намагався стримувати себе. Сміх допомагав розслабитися. Дві сльози скотилися по моєму обличчю. Я сміявся. Я зовсім не замислювався над тим, чому мені так смішно. Головне — добре. Надзвичайно добре.

Розслідування? Хто вбивця? Звичайно, я із самого початку знав, хто вбивця. То ж я убив їх усіх. Як приємно згадати! У-у! Це відчуття виходу на полювання! Цей адреналін! Цей запах крові! Ці незабутні враження!..

Але ж мені потрібно було знайти людину, на яку все це можна було б повісити… Щодня я обдумував різні версії. Уявляв того чи того в ролі вбивці. Придумував мотиви. Не раз придивлявся до Малашка, до Ярика. Навіть до Федюкевича. Але ні до чого не міг учепитися.

Потім з’явився Криж. Він чудово годився. Криж нерідко опинявся поряд із нами. Його легко було запам’ятати через нервовий тик, коли він часто мружив очі. І жив неподалік. Тому ми й пересікалися. А потім я дізнався, що він знав Заречнюка. Усе складалося просто чудово. Він знайомий Заречнюка, і він завжди поряд. Бідний, адже ж поряд тільки тому, що й жив поряд. Хіба ж він хотів, щоб усе так сталося? Чолов’яга постійно поблизу, і так просто виявилося тицьнути в нього пальцем…

Гм… Цікаво було читати з Лізою Фройда. Його вчення допомагало мені спізнати самого себе. Я зрозумів, що ми насправді тварини. Наше свідоме бореться не просто з нашим несвідомим. Наше свідоме бореться проти нашої сутності. Отже, свідоме — ось наш ворог.

А я не божевільний. Я цілком нормальна людина. Людина — один із видів тварин. І я не відкидаю того, що я тварина. Але такий вид тварин, як людина, постійно хоче наблизитися до Бога. Тому наше тупе суспільство вигадало безліч правил, як потрібно поводитися, щоби стати Богом. Яка манія величі! Агов, люди! Ми не Боги! І ніколи такими не будемо! Ми брешемо собі. Так, ми обманюємо самих себе. Отже, лукавимо. А це вже гріх. І, відповідно, як не крути, не Божественне Начало. Агов, люди! Стережіться себе!..

Я вже навіть не знав, скільки часу провів у цій камері. Мене давно мали направити до лікарні. Чого ж вони тягнуть? Думаю, там має бути цікаво. А головне — спокійно. Звісно, там не буде так гарно, як було б на кладовищі, але це пусте. Потім я вдаватиму, що мені все краще й краще. Аж доти, доки мене нарешті не випустять. А я вийду звідти, я знаю.

Звичайно, суддя наголосив на тому, що лікування має бути досить тривалим. Психолог порадив узагалі ніколи не випускати мене. Гм, теж мені!.. Але я зможу вдавати із себе здорову за міркою суспільства людину. Мені ж усе-таки вдавалося це досить довго. І досить вдало…

А можливо, мені просто поталанить утекти. Це буде ще ліпше. Тоді не доведеться кривити душею й вдавати із себе такого, яким би мене хотіло бачити суспільство. Так, цей варіант навіть кращий. Адже я не звик, ще й надто не люблю нікого обманювати. З другого боку, існує ж брехня «заради спасіння», як її називають. Звичайно, часом потрібно й обдурити. Кожна людина бреше щодня. І чомусь це вважають нормою. Тільки, коли я в дечому збрехав, мене посадили до в’язниці…

І я навіть знаю, де житиму. Не впевнений тільки, що в цьому місті. Думаю, що всі кладовища гарні. Принаймні в містах. Можна влаштуватися, наприклад, сторожем або просто працівником (копачем) на цвинтарі. Навіть отримуватиму платню й матиму житло. А заодно сам закопуватиму їх…

Так, суспільство виявилося несправедливим до мене… Та невже вони думають, що зупинили мене? Я не божевільний. Ні, я не психічнохворий, яким мене всі вважають…

До мене УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА. Уже давно. І вона не хоче мене відпускати. Цікаво: усі люди живуть у темряві? Чи вона сама обирає, до кого прийти? Я з дитинства боявся її. Ніколи не знав, хто чи що чекає на мене там . Я довго не міг цього збагнути. Лише тоді, коли впав зі сходів, нарешті все зрозумів. Збагнув, що немає чого боятися… Адже в темряві був Я.

Згадую свою передостанню жертву… Я трішечки погрався з частинками її тіла. Пам’ятаю це. Тоді я склав частинки її плоті в гарненьку рівненьку лінію й довго милувався… Але ж у цьому немає нічого такого, правда?.. А може, у мене аутизм?

Та ні, я цілком нормальний:)…

2010–2016 рр.