Йорн Хорст: Одержимий злом

Ліне навела об’єктив на батька. Він стояв десь за п’ятнадцять метрів від неї. М’язи обличчя напружені. Наскільки все серйозно, видно було по зморшках навколо темних очей і на переніссі.

Через мікрофон Стіллера вона чула, як батько розповідав про особливості цієї місцини.

Населення — приблизно 300 постійних мешканців. Улітку людей ставало в кілька разів більше, бо з’їжджалися відпочивальники. Однак о цій порі, наприкінці літа, майже всі вже роз’їхалися. Сотні літніх будиночків стояли порожні. Том Керр міг шукати в котромусь із них сховок, та скоріш за все він волів, мабуть, роздобути авто чи катер, щоб покинути півострів. А це означало, що всім мешканцям загрожувала небезпека. Том Керр завів поліцію у пастку, а сам накивав п’ятами зі зброєю на руках. Переслідувати його означало б провокувати на викрадення авта або захоплення заручників.

Батько обернувся до Ліне, глянув просто в об’єктив, ніби відчув, що його знімають. Стіллер теж озирнувся. Чоловіки переглянулися між собою, перш ніж рушити до неї.

Ліне трохи опустила камеру, але зйомку не припиняла.

— Встигла зафільмувати те, що сталося? — запитав батько.

— Думаю, так. Я увесь час намагалася тримати Керра у фокусі, але не знаю, що саме сталося. Треба переглянути запис.

— Коли зможеш переслати мені файл? — запитав Стіллер.

— Щойно доберуся додому.

Стіллер кивнув.

— Поки можеш відкласти камеру, — сказав він.

— Я хотіла б іще познімати…

Стіллер замислився.

— Тільки ж пам’ятай, що весь відзнятий матеріал — власність поліції, — нагадав він. — Використовувати його без нашого дозволу не маєш права.

— Згода, — відповіла Ліне й знову підняла камеру догори.

Зі сходу долинув гуркіт гелікоптера. Вістінґ глянув на годинник. Надто рано для поліційного гвинтокрила, до того ж він підлітав не з того боку. Мабуть, медична авіаслужба. Вістінґ дивився на верхівки дерев, але гелікоптер з-за них чомусь не виринав.

Задзвонив телефон Стіллера. Той вислухав коротке повідомлення, а тоді швидко відчепив мікрофон, витягнув дротик з-під сорочки.

— Ти — зі мною, — кинув Вістінґові.

— Куди?

Стіллер не відповів, мовчки відчепив від паска передавач і разом з мікрофоном передав Ліне.

— Не йди за нами, — звелів він.

— А ви куди? — запитала Ліне.

Стіллер промовчав, знов обернувся до Вістінґа.

— Мені потрібна твоя орієнтація на місцевості, — кивнув він у бік автомобілів, які стояли віддалік.

Гелікоптер швидкої допомоги з’явився над їхніми головами, понад самими вершечками дерев, і завис у повітрі. Від вихору навколо полягла трава. Потім машина обережно сіла на рівній галявинці біля струмка. Ротори сповільнили оберти, відсунулись убік дверцята. Двоє чоловіків у червоних комбінезонах скочили на землю, пройшли нагинцем під лопатями пропелера.

Вістінґ перезирнувся з Гаммером, подав знак, щоб він рушив за Стіллером.

— Що ти надумав? — запитав Гаммер.

— Він десь тут, — промовив Стіллер приглушеним голосом, який ледь можна було розчути через гуркіт пропелера. — Це наш шанс його знайти.

Вістінґ роззирнувся навсібіч. Йшлося не про Тома Керра. Про Іншого…

Доки йшли до автомобілів, їм назустріч трапилося чимало медиків. На майданчику біля тартака вони поставили свої авта якнайближче до стежки.

За мікроавтобусом, у якому привезли Тома Керра, стояв сірий фургон. Вістінґ його впізнав. Цей автомобіль використовували для проведення спеціальних операцій. Востаннє, коли він у ньому сидів, фургон мав литовські номери й рекламний напис фіктивної ремонтної фірми. Тепер це був просто сірий фургон.

Стіллер відчинив відсувні двері й пропустив Вістінґа поперед себе. Усередині перед стіною з численних комп’ютерних моніторів сидів якийсь чоловік. Він подав Вістінґові руку для привітання.

— Уве Гідле, — відрекомендувався чоловік, не називаючи ні посади, ані місця роботи.

Стіллер зачинив за собою двері.

Уве Гідле відразу перейшов до справи.

— Я простежив за ним у лісі і на гравійній дорозі при виході з лісу, — показав він мапу на найбільшому моніторі.

Вістінґ легко зорієнтувався. Він упізнав пасовисько, що спускалося схилом до струмка, і місце, де вибухнула граната.

Уве Гідле глянув на годинник.

— Він рухався уперед ще чотирнадцять хвилин тому.

— Де зараз?

— Тут.

Гідле показав на купку будинків у кінці вулички, майже на березі, біля самої води. Біля одного з них червоніла цятка.