Йорн Хорст: Одержимий злом

Ліне перевела на нього камеру.

Ґрам уже тримав наготовані для транспортування кайданки й ланцюжки на зап’ястки. Він підійшов до в’язня і жестом наказав простягнути вперед руки.

Керр обернувся до Стіллера.

— І на ноги кайданки почепите? — запитав він понуро.

— Як він вирішить, — Стіллер кивнув у бік Ґрама.

У цій ситуації всі ролі було чітко розподілено: фізично торкатися в’язня міг лише поліціянт у формі.

— Маєш статус злочинця, схильного до втечі, — похмуро буркнув Ґрам.

Адвокат сплеснув руками.

— Лише в автомобілі восьмеро охоронців. На місці ж буде ще більше, — втрутився він. — Невже подібні заходи безпеки аж такі необхідні?

— Це навіть не обговорюється, — відповів Ґрам. — Ви надіслали скаргу Головній поліційній управі й поставили ультиматум, щоб під час огляду охорона виконувала свої функції без зброї.

— А ви чудово знаєте, чому я поставив таку вимогу, — колючим голосом промовив адвокат. — Двоє полісменів почали стріляти під час затримання, цілком безпідставно. Щастя, що не поцілили в мого підзахисного.

Ґрам проігнорував слова адвоката, натомість пильно подивився у вічі Томові Керру.

— Розстебніть пасок, — звелів він.

Керр послухався. Ліне зафільмувала, як Ґрам опустив ланцюжок з металевим браслетом усередину штанини й заклацнув його на щиколотці. Другий його кінець зчепили з наручними кайданками.

Том Керр цілком міг відважитися на втечу. Його засудили до 21 року позбавлення волі з мінімальною відсидкою 15 років. Отже, через п’ятнадцять років суд може автоматично продовжити термін ув’язнення ще на п’ять років, якщо вважатиме, що існує надто великий ризик учинення нового злочину після дочасного звільнення. Тобто, по суті, це довічне ув’язнення. Спроба втечі не погіршить його становища.

— Готові? — запитав Стіллер.

Ґрам кивнув і повідомив про готовність через поліційну рацію. Один із тюремних наглядачів відчинив наступні двері й пропустив усіх до шлюзу, де чекав мікроавтобус.

Ліне трималася віддалік, наближалася до Тома Керра лише через збільшене зображення камери. Він ішов їй назустріч. Перечеплені ланцюгами руки й ноги сплутували ходу й змушували його човгати. Проходячи повз Ліне, Керр повернувся до неї і глянув просто в об’єктив. Він стояв так близько, що вона відчувала його запах. Кислуватий і спертий, наче в будинку, який довго простояв пусткою.

— Он там! — показав рукою Гаммер.

Вимощену гравієм бічну дорогу перегородив службовий автомобіль. Вільям Вістінґ пригальмував, увімкнув сигнал повороту й зупинився на узбіччі.

Поліційне авто здало трохи назад, щоб звільнити Вістінґові місце. Опустилося бічне вікно, з нього визирнула молода полісменка. Вона лише недавно почала працювати в патрульній поліції, і Вістінґ не пригадував її імені. Він під’їхав ближче, порівнявся з поліційним автом, теж опустив бокову шибку. Її звали Марлене. Марлене Когт.

— Ще не приїхали, — повідомила вона.

— Так, ми трохи рано. Дуже пожвавлений тут рух?

Марлене Когт похитала головою.

— Стоїмо вже три години, — відповіла вона, знімаючи з колін планшет із закріпленим на ньому аркушем з коротким списком прізвищ тих осіб, котрі заїжджали чи виїжджали з гравійної доріжки. — Лише місцеві мешканці.

Гаммер перехилився через пасажирське сидіння, глянув на жінку.

— І нікого з преси?

— Жодного журналіста!

Вістінґ кивком подякував за інформацію. Кілька дрібних камінців процокотіли по ковпаках коліс, коли він завів двигун і рушив.

Навколо простягалися свіжозорані чорні поля. Нерівна ґрунтова дорога врешті завела у густий листяний ліс. Була саме середина вересня. Деякі дерева вже почали жовтіти й скидати листя. Вони їхали повз невисокий кам’яний мур. То тут, то там від дороги відгалужувалися невеличкі з’їзди до літніх будиночків. За пару хвилин авто виїхало на відкриту місцевість, де посеред лугу виднілися рештки старого тартака.

Вістінґ розвернувся і поставив авто так, щоб не заважати іншим, коли ті прибудуть на місце.

Була за десять одинадцята.

Вістінґ відчинив дверцята, взявся обома руками за дверну раму, підтягнувся і вистрибнув надвір. Вересневе сонце світило ще доволі високо на небі й нівроку пригрівало. Він трохи постояв, прислухаючись до пташиного щебету неподалік, потім хряснув дверцятами позад себе, обійшов авто й обіперся на бампер.

Гаммер з руками в кишенях теж обіперся поруч.

— І що думаєш? — запитав він.