Крис Тведт - Коло смерті

Мені Арон теж видався дивакуватим, але мотороші чи гидливості не викликав. Після деяких пошуків я таки знайшов чималенький за обсягом звіт судово-психіатричної експертизи, пухку теку на сто п'ятдесят сторінок машинопису. Документ був витриманий у доволі старомодному стилі, написаний дещо витіюватою, академічною мовою. Я забрав звіт додому, щоб прочитати перед сном.

Після вечері, при світлі торшера й під м'яке шамотіння дощу за вікном, я намагався ближче познайомитися з Ароном Сьорвіком. Читав сторінку за сторінкою, сподіваючись хоч краєм ока зазирнути йому в душу. Закінчив читати пізно вночі. Якийсь час сидів, міркуючи над прочитаним, анітрохи не певний, чи хоча б на крок наблизився до розуміння цієї людини.

У звіті багато мовилося про Аронове дитинство й мужніння. То були так звані порівняльні дані, інтерв'ю з близькими чи знайомими Аронові людьми. Учителі, медсестри, дільничний лікар, парафіяльний священик — усі ділилися своїми враженнями від нього. Так вдалося вималювати, наскільки це було можливим, життєву картину Арона.

До того ж, він пройшов ґрунтовне медичне обстеження. Інтелектуальний розвиток перебував у межах норми, хоч і ближче до нижньої межі. Шкільні оцінки також показали, що теоретичні науки давалися йому важко, але й задніх він не пас. Якщо Арон і мав якісь відхилення, то скоріш особистісні, аніж ментальні. Усі в один голос стверджували, що Арон дуже відрізнявся від решти. Він ніколи так і не став своїм серед однолітків. Не зумів вписатися у їхнє коло, розв'язати соціальні коди. Хай ніхто прямо не казав, однак була в цій людині якась наївність, інфантильність, яка вирізняла її з-поміж інших.

«Він мав оту досконалу, щиру дитячу віру, — розповідав парафіяльний священик, — щире й безпосереднє сприйняття біблійних істин. Тій здатності ми всі заздрили. То була віра, не заплямована, не вражена жодним гріхом. Арон був Божим ягням, тому мені важко повірити, що він міг скоїти цей жахливий вчинок, у якому його звинувачують.»

Нарешті хоч хтось сумнівався в Ароновій провині. Сам парох Саломонсен видавався здивованим, що хтось здатний зберегти дивовижну дитячу невинність, стикаючись з реаліями земного життя.

Попри те, що всі свідки сприймали Арона як бомбу вповільненої дії, якихось подібних характеристик у самому рапорті я не надибав. У молодших класах хлопчик був імпульсивною і важко керованою дитиною, але з часом це минулося, і згодом він став неговірким, чемним і ввічливим. Ніхто не міг пригадати конкретного випадку такої поведінки Арона, яка б могла викликати занепокоєння, а тим паче, припущення, ніби він здатний на вбивство.

Що більше я думав, то більше це мене турбувало. Арон був аутсайдером, вирізнявся на тлі невеличкої гомогенної місцевої громади. Був не таким, як усі. З досвіду я знав, наскільки вразливі такі люди, як мало треба, щоб оточення затаврувало їх і зробило ізгоями.

Психіатрична оцінка анітрохи не втішала. Фахівці приписували Аронові розлад особистості, унаслідок чого йому важко було розмежовувати добро й зло, йому бракувало «внутрішнього морального стандарту». На думку лікарів, вирішення Ароном етичних і моральних дилем «базувалося на основі завчених категорій, часто взятих з біблійних історій, а не керувалося загальнолюдськими етичними стандартами».

Ця частина рапорту мене приголомшила. Арон навчився розрізняти добро й зло у молитвах, а лікарям, які кваліфікували його психічний стан, було, отже, недостатньо такої науки. Його відповіді вони вважали надто спрощеними, і це давало їм підстави для припущення про можливість скоєння Ароном вбивства. Що ж, власне кажучи, бракувало Аронові, окрім узагальненого діагнозу «розлад особистості», визначити вони не змогли.

І громада, і лікарі були одностайними в тому, що зростання Арона, єдиної дитини, з глибоко релігійною матір'ю справило визначальний вплив на формування його особистості. Які наслідки це могло б мати в подальшому і яким боком стосуватися справи про вбивство, сказано нічого не було. Сама ж мати мовчала. Вона, яка, вочевидь, знала свого сина найкраще з-поміж усіх, відмовилася розмовляти з психіатрами. Сам факт відмови від спілкування видався мені цікавим, і я вирішив неодмінно поговорити з нею.

Широко позіхаючи, я ліг у ліжко десь о першій ночі, довго вертівся з боку на бік, ніяк не міг заснути. А коли нарешті заснув, приснилося, ніби я знову стою у суді. На місці свідків — два експерти літнього віку, пихаті доктори в однакових золотих окулярах, а я їх заганяю у глухий кут, змушую плутатися, суперечити самим собі, губитися у власних відповідях. То було приємне відчуття, відчуття упевненості у власному хисті, відчуття підконтрольності ситуації. А коли прокинувся і згадав сон, стало сумно й важко на душі. У сірих, передранішніх сутінках я збагнув, що то була лишень ілюзія, саме ілюзія, мрія про повернення владання над своїм життям, владання, яке давно втратив. Я був пасажиром або машиністом потяга без гальм. Цікаво, Арон Сьорвік теж відчував щось схоже чверть століття тому? Чи він теж, прокинувшись одного ранку, збагнув, що його несе просто в прірву?