Крис Тведт - Коло смерті

Я вернувся на подвір'я, сів на штабель дров під стодолою. Пахло живицею і свіжою деревиною. Я стулив повіки, гріючись на сонці. Минуло чимало часу, аж хряснули двері. Розплющивши очі, я побачив на сходах чоловіка з чорним волоссям, голим до пояса.

— Хто ти, з біса, такий? — запитав він.

— Мортен Олешер?

— А хто питає? Хто ти такий?

Чоловік рушив через подвір'я до мене. Був хоч він і високий нівроку, але наїв добряче сала — живіт, як барило. Груди й передпліччя драглисто дрижали в такт ході. Він сунув, зсутуливши плечі, важкою, клишоногою ступою. Однак під товщею сала вгадувалися м'язи, долоні мав огрубілі й широкі, мов лопати. Я підвівся.

— Хто ти? — повторив він, а тоді впізнав мене. — Бренне? Адвокат Бренне? Що ти тут загубив?

Тепер, зблизька, я теж його впізнав. Колись, давно, я представляв у суді байкерський клуб, членом якого він був. Важко за багато років згадати зовнішність одного з байкерів. У моїй уяві всі вони були схожі між собою, як дві краплі води: кремезні, немиті чоловіки, зовсім не до місця в адвокатській конторі, трохи розгублені й незграбні в чужому для них середовищі, немов слони в юридичній посудній крамниці. Ніяковість змушувала їх до ще більш нарочитої брутальності й вайлуватості. Але я згадав його. Чи то він щось тоді бовкнув, чи якось інакше привернув до себе увагу, але я впізнав важке обличчя з глибоко посадженими під грізним, навислим чолом очима, з замалим ротом і занадто товстими щоками.

— Привіт, Мортене, я б хотів порозмовляти.

— Не маю бажання розмовляти з тобою! — гаркнув Мортен Олешер. — Забирайся з моєї приватної власності!

Я пропустив його слова повз вуха.

— Скільки тобі заплатили за побиття Ґерд Ґарсгол? Яка такса передбачена за каліцтво немолодої жінки? Десять тисяч? П'ять? Навряд чи більше. Світ повний одурілих наркуш, готових на все за дрібняки. І не треба супермена, єдина умова для кандидата — відсутність нормального емоційного життя.

Мортен став переді мною червоний, як буряк.

— Що це ти, в біса, верзеш? Хочеш сказати, що я ненормальний?!

Мортен Олешер не відзначався високим інтелектом.

— Скільки тобі дали, Мортене? Тобі ж нічого за це не буде, якщо скажеш мені? Ти ж зізнався, що побив ту жінку. Скільки тобі заплатили?

Я говорив гострим, владним тоном. Його очі забігали, і на мить мені здалося, що ось зараз він усе розповість. Натомість Мортен ще більше побагровів на обличчі.

— Забирайся звідси! — рявкнув він.

— А як щодо наклепу на мене, Мортене? — не відступав я. — Тобі додатково дали на лапу за оббріхування чи ця послуга входила в оплату? Сам шпигував за мною того вечора чи Грек повідомив тобі, у що я був одягнений?

Мортен похитав головою.

— Ні! Не там копаєш…

Щось було неймовірно провокаційне в цьому дебелому, немитому чолов'язі, який заввиграшки міг зруйнувати моє життя безглуздою, примітивною брехнею. То була людина без моралі, з єдиним талантом — залякувати й калічити інших людей, та все ж поліція повірила йому, а не мені, і запроторила мене за ґрати. Я дивився на нього, на його малий рот, який попри огрядність надавав йому обличчю дитинячого, трохи навіть ображеного виразу; на його порожні, мерхлі очі, позбавлені будь-яких ознак інтелекту, зате з якимсь тваринним підступним полиском, і раптом зірвався.

— Чому ти брешеш? Я знаю і ти знаєш, усе, що ти виклав поліції на тарілочці, чистісінька вигадка! Якого ж дідька мені брешеш? Чи ти зовсім дрімучий ідіот?

Голос мій брав дедалі вищі регістри, я підійшов на крок ближче й кричав йому просто в обличчя, так люто, аж слиною бризкав. Я допустився помилки. Доки розмовляв з ним владно й самовпевнено, він тримався оборонної лінії. Тоді я був адвокатом, представником тієї реальності й системи, у якій Мортен Олешер ніколи не чувся своїм, яка позбавляла його впевненості в собі. Та я балансував на дуже хиткій мостині, від вибуху моєї люті, вона беркицьнулася. Агресія була тим, до чого Мортен Олешер звик, він зреагував на неї інстинктивно: сіпнувся до мене й щосили вгатив відкритою долонею у груди.

Сила удару оглушила мене, похитуючись, я відступив на кілька кроків. Він посунув на мене з вражаючою, як на такого одоробала, легкістю і знову гепнув у груди. Удар в саму грудину змусив мене застогнати. Я позадкував ще на кілька кроків, зачепився п'ятою за поріг і втратив рівновагу, упав горілиць у сутінь стодоли та так і лежав з підвернутою під себе рукою.

Моя безпорадність наче вивільнила щось у Мортені Олешері. Він підійшов до мене, і з зосередженості на його обличчі я збагнув, що стадію тумаків ми вже минули. Тепер він намірявся змолотити мене на квасне яблуко. Я вже піднімався на ноги, коли його чобіт оглушливо гупнув по підлозі. Я відкотився праворуч, відчайдушно поповз, порачкував, тільки не лежати, бути в русі. Намагався втекти від нього, стати на ноги, щоб мати змогу оборонятися. Це мені майже вдалося, я наполовину підвівся і саме хотів повернутися до нападника обличчям, як він з риком, викинувши вперед руки, накинувся на мене. Відчуття було, наче вантажівка наїхала. Мортен схопив мене в оберемок і рвонув з місця, тільки дощана стіна стодоли спинила нас. Лунко гупнуло, звідусіль посипалася пилюка. Він притиснув мене до стіни, я сягав головою лише до його оголених грудей, втелющився обличчям десь під пахву. У ніс вдарив прокислий сморід немитого тіла, задавненого поту й іще чогось, млавкий запах сперми, запах чоловіка, який щойно мав секс. Мене раптом занудило, я скорчився, закашлявся і ледь не виблював. Мортен позадкував на два кроки, бридливо скривившись, певно, злякався, що я виблюю просто на нього.